Менш за все хотілось, аби Савченківські читання завершились після трьох доповідей. Та ними справа й не обмежилась — головним чином тому, що попри лютий мороз, захід відвідало порівняно багато людей. Про значення творчого доробку Володимира Савченка для сучасних любителів фантастики (зокрема, для молоді), про Савченка-вченого і популяризатора науки наговорились досхочу. Насамкінець потрібно зазначити, що напередодні Савченківських читань на їхню адресу електронною поштою надійшло привітання від сестри письменника — Зінаїди Іванівни Медведєвої.

Будемо сподіватись, що подібні заходи, присвячені пам’яті як Володимира Савченка, так і інших видатних письменників-фантастів, відбуватимуться в Національній спілці письменників України ще неодноразово.

Тимур Литовченко.

***

Дорогие участники Савченковских чтений!

Дорогие любители фантастики!

Я, родная сестра Владимира Ивановича Савченко, приветствую Вас всех и безмерно рада, что такое событие произошло. Вы даже представить себе не можете, как был бы рад Владимри Иванович. К сожалению, полное признание и понимание приходит после смерти. Писать мой брат начал рано, еще в студенческие годы и сразу стал издаваться. В каждой его книге — полет мысли и тщательное осмысление идеи произведения и места человека в жизни. Он работал в научно-исследовательском учреждении, по образованию был физиком (хотя часто называл себя электриком), поэтому все его произведения научные и с глубоким видением вперед.

Я не буду перечислять все его книги, их не так много и, наверное, все их читали. Все они остроумны, достоверны в лучшем смысле этого слова, пронизаны высокой романтикой научного поиска. Несмотря на то, что прошли годы, и многое изменилось в мире, его фантастика до сих пор востребована. Чем больше читаешь, тем больше открываешь для себя новые мысли, новые подходы к жизни и в понимании роли человека. Жизнь его была нелегкой, многие годы прошли в одиночестве. Но это было оправдано, он жил в другом мире, в мире своих мыслей и сюжетов. Жил очень скромно, любил путешествовать, наслаждался природой, очень любил Полтаву и ее окрестности. В его произведениях очень много описаний мест, которые он посетил. Весь его жизненный путь отражен в его книгах.

Все его почитатели и родные рады, что учреждена премия "Открытие себя" им. В. И. Савченко. Мне стало известно, чт в Москве собираются снимать сериал по его повести "Встречники". Это хорошая память о нем. Мы очень рады, что его книги живут, их читают, они переиздаются.

Поздравляем всех участников чтений с хорошим начинанием. Желаем здоровья и удачи. Большое спасибо за память о Савченко Владимире Ивановиче. Низко всем кланяемся.

Медведева (Савченко)

Зинаида Ивановна

05 февраля 2006 года

***

Квантовий "паровозик" Володимира Савченка

(„Чёрные звёзды: Научно-фантастическая повесть, рассказы. — М.: Детгиз, 1960. — 248 с., 230 000 экз.)

Доповідь, підготовлена в рамках читань, присвячених першим роковинам від дня смерті письменника.

Вже не пам’ятаю, коли саме це сталось, але точно мій тато видобув авторську збірку Володимира Савченка "Чёрные звёзды" з книжкової шафи — то була його книжка, що зберігалась "у другому ряді" разом з іншими цінними книгами. Я прочитав збірку, й відтоді неодноразово перечитував, буквально всотуючи від слова до слова.

Прихопив "Чёрные звёзды" на засідання київського клубу любителів фантастики "Зоряний шлях", коли 7 грудня 1989 року наш керівник Борис Сидюк влаштував на Пушкінській, 10 (там збирався КЛФ) зустріч з самим Володимиром Савченком, як з лауреатом київського конвенту "Зумацький шлях" за 1989 рік. Пам’ятаю, письменник був дуже збентежений тим, що читачі прийшли того дня з трьома його першими книгами — "Чёрными звёздами" та двома виданнями "Открытия себя". Роздавав автографи, кинувши: "Ви це ще пам’ятаєте? Он воно що… Не очікував".

Останній епізод. 15 січня 2005 року були п’яті роковини з дня смерті мого батька (який колись дав мені почитати "Чёрные звёзды"). А буквально через кілька днів письменницьке середовище облетіла сумна звістка: від нас пішов Володимир Савченко. Судячи за реконструкцією подій, помер Майстер теж близько середини січня, що засвідчує його щоденник. І треба ж: навіть у страшному сні не міг уявити, що мені доведеться нести домовину з тілом автора "Чёрных звёзд"!..

Але так сталось. Хоча після сказаного зрозуміло — писати про "Чёрные звёзды" у відстороненому тоні я не зміг би, навіть якщо б дуже захотів. Надто тісно вплетена ця книга у моє життя, тож вибачте мою мимовільну пристрасність.

Втім, спробую бути максимально об’єктивним. Спробую відповісти тим, хто вважає "Чёрные звёзды"… м’яко кажучи, не дуже вдалою книгою. Тим паче, на це налаштовує здивування самого Савченка: "Ви це ще пам’ятаєте?.."

З іншого боку, не варто забувати, що дивувався ж 56-річний митець, який покрокував у літературі вже далеко вперед, сягнув певних вершин — аж раптом йому простягають його найпершу авторську книгу, просять автографа та ще й висловлюють захоплення з приводу прочитаного… А на відміну від вдячного молодого читача, сам досвідчений письменник добре розуміє всю її недосконалість!..

Це дійсно так. Не колегам-одноліткам — молодим нагадую: за радянських часів склалась система так званого "паровоза". В рамках системи молодий письменник спочатку удостоювався кількох публікацій в періодиці (для нечленів Спілки письменників — не більше 1 авторського аркуша), далі в колективній збірці, а вже потім, якщо такі публікації діставали схвальних відгуків літературних метрів, формувався той самий "паровозик" — книга, що забезпечувала "місце під сонцем".

Бажано, щоб "паровоз" був якомога патріотичнішим, в усякому випадку — "ідеологічно вивіреним". Від "паровозика" залежали темпи просування в офіційній літературі. Чим гучніше в першій книзі оспівувались рідна комуністична партія, радянський уряд, офіційні вожді, тим успішнішою могла бути подальша кар’єра. Але парадокс: літератори далеко не завжди зберігали вірність принципам, започаткованим у першій книзі! Далека від літературної кухні читацька публіка могла тільки дивуватись "непостійності" цих дивакуватих письменників, але ті, хто вмів читати поміж рядків, усе чудово розуміли.

Один лише приклад. "Паровозиком" Аркадія та Бориса Стругацьких став роман "Страна багровых туч". Фабула елементарна: відважні радянські космонавти штурмують далеку Венеру, з величезними труднощами розвідуючи там колосальне родовище урану — так звану "Уранову Голконду". Попри те, що в подальшому доробку братів Стругацьких НФ-творів, дія яких розгортається у космосі, вистачає ("Попытка к бегству", "Трудно быть богом", "Далёкая Радуга" та ін.), все ж нічого подібного до "Страны багровых туч" вони більше не писали.

От саме з цієї точки зору потрібно розглядати й "Чёрные звёзды": це "паровоз" Володимира Савченка. Справді, до того були публікації в періодиці: НФ-оповідання "Навстречу звёздам" (або "Где вы, Ильин?"), "Пробуждение профессора Берна", "Путешествие Вити Витькина", "Вторая экспедиция на Странную планету", оповідання-пародія "Путешествие на Уран и обратно: Типовой научно-фантастический роман" (або "Путешествие туда и обратно" або "Сокровища загадочной планеты"). Нарешті, відбулась публікація уривку з повісті "Чёрные звёзды" — "Тень на стене". А також публікація самої повісті у випуску №4 "Мира приключений" (Москва, 1959 рік). І тільки далі в "Детгизе" вийшла книга "Чёрные звёзды": однойменна повість і три оповідання — "Где вы, Ильин?", "Пробуждение профессора Берна" та "Вторая экспедиция на Странную планету".

"Паровоз" Володимира Савченка. Чим все-таки він цікавий нам — сьогоднішнім українським читачам та письменникам? Адже ми точно знаємо, що комунізм у всесвітньо-історичному масштабі не переміг. Що у 1977 році радянська ракета, зроблена з "нуль-речовини" й оснащена ядерним двигуном, так і не стартувала до Марса. Що навколосвітові швидкості далеко ще не досягнуті. Що… Список "проколів" фантаста можна продовжувати. І що ж тоді — здати "Чёрные звёзды" до сховища нездійснених проектів разом з арктичними мостами та ріками Далекої Півночі, повернутими на південь? Тим паче, сам митець у зрілому віці дещо критично ставився до книги, яку випустив у 27-річному віці: згадайте фразу "Ви це ще пам’ятаєте?.." Можна не погоджуватись, проте особисто я так не вважаю – й не тільки через те, що зростав на "Чёрных звёздах" як майбутній письменник. І не тільки через цікаві професійному письменникові деталі "кухні". Під час зустрічі на засіданні ЛФ "Зоряний шлях" я говорив щось про оповідання "Пробуждение профессора Берна", природно, називаючи головного героя так, як написано у книзі. Савченко весь час дещо роздратовано поправляв мене крізь зуби: "Професора Бернса! Бернса!.." Тоді я не розумів, чому він ображається. Згадав цей епізод аж через два роки, коли у грудні 1991-го мою першу журнальну публікацію дуже жорстко відцензурували в журналі "Наука і суспільство". При цьому головний редактор особисто переназвав скорочену повість "Гроно червоних ягід" – оповіданням "Три смерті". Лишилось зубами скреготати… Втім, це все-таки теж суб’єктивне. Більш об’єктивних причин три. Насамперед, Володимир Савченко використав "паровоз" дуже продуктивно. В повісті "Чёрные звёзды" та двох оповіданнях збірки фігурують нуль-речовина (ядерний суперматеріал "нейтрид") та антиречовина – тож дозволю собі нагадати, що в повісті "Призрак времени", наприклад, космічні дослідники відкривають планету-дзеркало, що обертається довкола зірки з властивостями антиматерії та античасу. Отже, нуль-речовина та антиматерія – одна з програмних тем для Савченка, з якою розпочалась його творчість. Далі, "Чёрные звёзды" створювались, коли в радянській літературі розгорталась суперечка "ліриків" та "фізиків". (До речі, щось подібне відбувалось і в літературі світовій – інакше не з’явився б знаменитий твір Рея Бредбері "451°F", але це трохи інша тема…) "Паровозик" Володимира Савченка недвозначно підтверджує: він – "фізик". Хоча б тому, що в чудову солов’їну ніч один із героїв повісті, професор Голуб, під впливом ліричного настрою тиняється парком і… ні, не закохується, а розмірковує над черговим відкриттям – загадковим матеріалом "мезоній". Насамкінець тому, що головний герой "Чёрных звёзд", інженер Микола Самойлов, доживає до тридцяти років, так і не налагодивши особисте життя – надто вже напружено й цікаво склалась його наукова робота! (Ще цікавинка – сам Володимир Савченко теж прожив життя самотньо.) Або тому, що найголовніший "герой" повісті – все-таки не вчені, а нуль-речовина та антиречовина і способи їх отримання. (Супервідкриття в якості "головного героя" – теж характерна риса творчості Савченка.) Тим не менш, посеред повісті трапляється цікаве міркування: мовляв, Микола Самойлов – це… поет?! Нехай він не написав жодного віршика в житті, зате мав бурхливу уяву! І загалом виявляється, що, не будучи поетом, зробити відкриття у фізиці, за Володимиром Савченком, неможливо!!! А чого варта своєрідна "гра", коли згадки про "чорні зорі" (снаряди з оболонкою з нуль-речовини, випадково запущені на орбіту Землі) чергуються з значно частішими спалахами "сріблясто-блакитних зірочок" (моменти анігіляції молекул повітря на поверхні антиртуті), так що під кінець повісті мимоволі забуваєш, чому зорі – "чорні"?! Описані експерименти виглядають неймовірно прекрасними. Хоч і смертельно небезпечними. Отже, сказане змушує змістити оцінку Володимира Савченка по шкалі "фізик – лірик" точно на середину. А випадок отакої збалансованості протилежних поглядів, як на мене, вартий уваги. Насамкінець, цікаво проаналізувати, як не дивно, національний аспект повісті. Дія "Чёрных звёзд" розгортається у вигаданому українському місті Дніпровську, а починається в далеко не вигаданій Полтаві – рідному місті письменника. Саме астроном Полтавської гравіметричної обсерваторії першим помітив небезпечні "чорні зорі" – причому раніше астрономів знаменитої Пулківської обсерваторії! Саме на березі Дніпра було відкрито нуль-матеріал "нейтрид" – не в Москві, не в Ленінграді й не в Новосибірську. І хоча два головних героя повісті, Микола Самойлов та Яків Якін, приїхали у Дніпровськ після навчання в столиці СРСР, вони працюють під керівництвом вченого-українця Івана Голуба та його помічника, інженера Олексія Сердюка – "хохла из хохлов", як написано в Савченка. Плюс лаборантка-хімічка Оксана – знов-таки за Савченком, "самая типичная из всех украинских Оксан со всеми их атрибутами: "чорнії брови", "карії очі"… круглое личико, звонкий голос". Та сама Оксана, з котрою у фіналі "явно по космической вспышке любви" одружується товариш Самойлова – Якін. Звісно, все це могло бути написане лише в період хрущовської "відлиги". Трохи згодом за подібні речі цілком могли би наліпити ярлика "український буржуазний націоналіст". Але ж Володимир Савченко написав це!.. І нехай його попіл поховано в Москві – вірю, рідну Україну письменник любив та доводив цю любов своєю творчістю. І останні свої роки прожив не в Москві – у Києві. Тут і помер. Тож не станем забувати ні Майстра, ні його творчий доробок. Включаючи квантовий "паровозик" – авторську збірку "Чёрные звёзды".

Тимур Литовченко, січень 2006 р.

***

У НЛО ВОЛОДИМИР САВЧЕНКО НЕ ВІРИВ

Доповідь, підготовлена в рамках читань, присвячених першим роковинам від дня смерті письменника.

З Володимиром Івановичем Савченком познайомилась по телефону. В Києві його не було — писав в Полтаві роман “Посада у Всесвіті”. Телефонувала з приводу телевізійної екранізації режисером Семеном Бойком роману “Зустрічники”. Це був 1988 рік. “Якщо комусь це буде цікаво — валяйте!” — і дав згоду. Нині російські телевізійники збирається зняти серіал саме за цим романом. Бо актуалізувались теми, які видавались абсолютно фантастичними. Перш за все пов’язані з взаємодією часу та простору.

Коли захотіла написати про нього, нагадала про знайомство по телефону. “А! Ну в такому разі зустрінемось. Взагалі-то я не дуже налаштований до всіляких розмов про мене”. Проте наслідком розмови з Володимиром Савченком стала бесіда “...Але в НЛО я не вірю” (“Хрещатик”, 3 квітня, 1992 рік). Оскільки Володимира Івановича на Землі вже нема, є тільки його ідеї та твори, то може бути щось на зразок віртуальної бесіди. З чого ж хоче почати Савченко? З того, що пропоную — не погоджується. А от і узгоджене питання з бесіди 1992 року:

— У п’єсі “Нова зброя” у вас висловлена думка, що люди багато на кого сподіваються, в тому числі й на Бога. Однак Бог “допустив” і атомну, і водневу бомби, і Хіросиму, і радіоактивні дощі. Тому людям слід покладатись лише одне на одного. І на самих себе.

— Потрібно бути людьми. Якщо ви заглянете у древні вчення, то в тому-то й справа, що Бог висловлює себе через людину. Коли я пишу, то висловлюю свої інтуїтивні здогадки, але Бог висловлює себе через усіх. І шукати якусь волю надлюдини, коли кожній людині так багато дано, на мою думку, це слабкість, малодушність. Надія на одного господаря — це насильство, черговий батіг. А, загалом, Бог, висловлюючи себе через людину, немов би споглядає, що ми зробимо, на чому зупинимось… У моєму романі “Посада у Всесвіті” я розмірковую над тим, що крім посади земної у людини є посада у Всесвіті.

— Ви конкретно якусь певну віру сповідуєте?

— Ні. У статті “Світ перед точкою кипіння” я вже заклав свої дві точки зору на світові релігії, як скалки древньої науки наук. Справа в тому, що в релігіях треба розгледіти три речі. Перша — найбільш доступна — ритуал. Це у всіх релігій різне. Друга — філософія. Вона в усіх релігіях єдина: є неосяжне, котре стоїть над нами. Воно сильніше, мудріше і могутніше. Це в усіх релігіях. І третє — навіювання певних настроїв, думок, певного способу життя. Але головне в усіх стародавніх ученнях, що існує щось більш впливове, аніж ми. Власне, релігійне почуття в основі своїй — це космічне почуття власної причетності до Всесвіту, Космосу.

Знову — стоп-кадр! Читаю з листа різні фрагменти нашої розмови у минулому сторіччі. Володимир Савченко вирішує, що з неї тепер найактуальніше. Адже за етикою маю дотримуватись протоколу. Тобто, не влазити у текст з його думок. Зрозуміла. Мій віртуальний співрозмовник нагадує: його посада у Всесвіті — Страж. Далі буде так:

— Прочитавши “Викрадачі суті”, загалом складається враження, начебто на Землі орудує міжгалактична банда, яку відловлює космічна поліція.

— Кімерсвіль — місто, де в повісті діє своєрідна банда торгашів сутями — це Кімри. Сто перший кілометр від Москви, на який висилали різних покидьків. Це таке блатне місто, де ввечері краще не ходити. У мене все завжди відбувається на Землі. А, що стосується дії банди чи мафії, то, розумієте, це синтезований образ того, що набуває зараз ваги. Це своєрідна змова і не типу мафії, але інша інтуїтивна змова. Змова посередностей, котрі розуміють одне одного з півслова, з півпогляду. Причому, які б слова вони не промовляли про користь партії, комунізму, багатостраждальний народ, про патріотизм... За цим усім одне: “Мені потрібно жити добре. Мені і моїм близьким”. Ось у чому справа. Це найстрашніша мафія. Вона не лише в нас. Вона і в інших країнах. Але там все більш організовано, цивілізовано... До недавніх часів таким змовником у нас була КПРС. Вона витісняла всіх людей, що піднімались вище неї. Наприклад, Сахаров. Але біда в тому, що є люди, котрі ніяк не збагнуть усього цього. Читаєш чи чуєш, чому Президент нічим не може допомогти? А як він допоможе? Ніяк. Це ясно. Самі мусимо собі допомагати.

Ремарка. Повість “Викрадачі суті” написана у 1979 році. Світ побачила лише у 1988 році.

— Ви вірите у Всесвітній розум?

— Так.

— А в те, що він допоможе людям?

— Ні. Всесвітній розум, всесвітня суть — це первинність ідеалізму. При цьому думка є первинною і простішою категорією, ніж матерія. Якоюсь мірою люди розуміють, що думка йде крізь них. Вони можуть діяти, а вона? Це просто первинна субстанція: думка, почуття. Так я розумію.

— А інопланетяни? Гадаєте, вони справді є?

— Я в інопланетян не вірю. Як не вірю і в НЛО, вважаючи, що всі ці ефекти просто є особливі прояви якостей Землі. Як живого єства. Дуже розумної і складної живої істоти. Збагнули? Всі тонкощі життя цієї істоти ми не розуміємо, і не знаємо, хоч на ній і живемо.

Фіналимо:

“Я, наприклад, перцепцієнт — це мені відомо абсолютно точно. У мене є сотні записів, які неможливо опублікувати. Вони пов’язані з особистим і моїми рідними. Тут проявляється моє сприйняття такого екстрасенсорного типу. До речі, неприємна справа бути перцепцієнтом. Активні екстрасенси, які впливають — це індуктори. Люди, які спілкуються з ними ризикують. Загалом усі ці сеанси гіпнозу масового, зцілення масового, на мою думку, ось говорять про що: можливо ви знаєте з психіатрії, що усі психічно хворі люди піддаються навіюванню... Що їм дається при цьому, вони не знають, як не знають і того, що візьметься”.

За фахом Володимир Савченко був інженером-електронником. Може тому і було йому довірено працювати, як письменнику-фантасту, науковцю у дуже своєрідній і все ще більше закритій, аніж відкритій сфері. Адже безглуздо припускати, що “Дуже розумна і складна істота”, котра терпить нас і дає право на життя, на розум не має свого своєрідного природного зв’язку з Всесвітнім розумом. Припустимо, він і винайшов позначення його на Землі “електронним”. І вибрав Савченка Володимира Івановича одним з своїх перцепцієнтів, згідно типу мислення, людської порядності, інтелекту та одержаній освіті.

Сусанна Черненко,

лютий 2006 р.

P.S. Вдячна Володимиру Савченку за школу, одержану в коротких розмовах та репліках і незважаючи на епізодичність спілкування.

***

Еволюція головного героя,

або

Що можемо використати з літературного спадку

Володимира Савченка

Доповідь, підготовлена в рамках читань, присвячених першим роковинам від дня смерті письменника.

У процесі підготовки до нашого заходу на "Перемовинах" хтось сказав: "Дуже не хотілося б, щоб "читатання" перетворилися на вечір пам'яті". Згоден на сто відсотків! Хоч і боюся видатися циніком й мародерам, але згоден. Чому? А ось чому.

Савченко, звісно, майстер. З великої літери Майстер, що тут казати. І шану йому віддають й віддаватимуть тисячі читачів, і сподіваюсь, не лише у річницю, але й просто так, й регулярно. Хоча б тим, що читатимуть.

Не сприйміть за хвастощі, але ми, що тут зібралися — не лише читачі й шанувальники. Кожен з нас може зробити більше. Може зробити й має зробити. Присутніх (або неприсутніх) редакторів зачіпати не буду, трохи не моя парафія, а от тих, хто пише, дозволю собі трохи покартати. За віщо? А от завіщо.

Згадаймо основні тези будь-якого твору Савченка. Ну, хоча б "Чорних зірок". Придивімось уважно. Що бачимо?

А ось що. Романтична лінія відсутня як клас. Побічно згадана [ у доповіді Тимура Литовченка ] Оксана — елемент інтер'єру, такий самий, як, наприклад, витяжка у лабораторії. Став від цього роман гіршим? Навряд чи.

А хто головний герой? Молодий науковець, сухар, трохи педант… самотній, заглиблений у роботу… ну, ідеалістичний трохи — але ж не забувайте, коли це писалося! Всі тоді були трохи ідеалістами.

"Мандрівка Гулівера". Хто герой? Ідеаліст, проби ставити ніде. Але, на відміну від попереднього товариша — вже може піти на… дещо двозначну угоду з королем. Угоду з певним сморідцем, я б сказав (якщо хтось не в курсі, що воно за угода, пояснюю — сморідець не лише в переносному, але й у буквальному значенні). Героя мучить сумління, аякже, він кається… згадаймо, у сімдесяті-початок вісімдесятих модно було писати такі повчальні історії, й у 99% з них зло каралося. Пішов письменник у ногу з часом, аякже… спробуй тут не піти.

Але романтична лінія практично відсутня. Хіба, може, трохи еротики — знову ж таки, далеко на другому плані.

"За перевалом". Хто герой? Науковець, але середнього віку. Задля досягнення своєї мети може й до брехні вдатися (або, як делікатно сказано у романі — die Luge). Може й контроль над собою втратити, повередувати, покомизитися… й попри те, порівняйте, скільки користі людству від прозорого фрукту й від процедури анабіозу? Від анабіозу — значно, значно більше. Романтична лінія практично відсутня.

Це все я делікатно підбираюся до останніх романів. До "Посади у Всесвіті" та "Часу великих заперечень", якщо конкретно. А чому так здалеку — тому, що отак, одразу без підготовки вдарити слухачів фактами було б трохи неделікатно. Бо я зараз кримінал скажу.

Головним героям обох романів на романтичну лінію чхати. Персонаж першого, Корнєв — одного разу розлучений, та й до наступної дружини досить байдужий. Професор Пєц… що ж, його дружина теж якось побіжно згадується. Вельми активний товариш з фотоапаратом — взагалі потрапив до інституту в основному з тієї причини, що посварився з дружиною — та хотіла тікати, а він заліз на вежу й почав загадкове природне явищи фотографувати.

Вони брешуть. Вони, трапляється, роблять підлощі й крадуть. Але що на виході? На виході таке… аж шкодуєш, бува, що це лише роман.

Ну, й, нарешті, "Час великих заперечень". Останній Савченківський роман. Дуже шкода, що останній. Й не лише з траурних міркувань.

Справа в тому, що герої його — справжні. Найсправжніші з усіх його попередніх. Цинічні. Жорстокі. Можуть вкрасти — й не лише у держави, але й у звичайного дядька (я про епізод з краденим мотоциклом). Злі. Карають на смерть тих, хто на їхню думку, винен — не суттєво, у чому. Трохи роспусні — тобто, не ганяються за спідницями (або, у протилежному випадку — за штанами), але коли нагода трапляється… то, пробачте, аж гай гуде.

Язик не повертається їх засуджувати.

Чому? Тому що вони — реальні. Тому що вони — такі, як (знову ж таки, пробачте) ми. Як звичайні люди, не намальовані, не напівпрозорі персонажі, як у Стругацьких. Тому що вони ставлять собі мету і йдуть до неї, і якщо їм хтось (або щось) заважає — то до біса це щось. Або навіть й когось.

*

Так от. Люди, які живуть за цим принципом, це і є 97% усього людства. Все інше — ідеалісти, божевільні, фанатики, святі — все це, як висловився один кіногерой: "Генетичне сміття".

Про них нецікаво читати.

Коли герой, скажімо, Чейза витягує клієнта з багна й не бере грошей — вибачте, мені смішно. Коли Янус Полуектович спокійно дивиться на результати експерименту із "суперспоживачем" — вибачте, я не вірю. Коли Мвен Масові товчуть пику, а він не розуміє, що сталося — вибачте, це абсолютна дурниця.

Це ті самі напівпрозорі персонажі із згаданих вже Стругацьких.

*

У раннього Савченка вони теж такі. У середнього — вже значно менше. У "Посаді у Всесвіті" вже майже нема (хіба що аспірант, створивши просторову бомбу, дивується — а я й не думав про таке використання! Читаєш — так і хочеться сказати: або брешеш, або дурень). У "Часі великих заперечень" дурнів нема. Люди цілеспрямовані, не ідеальні, злі, аморальні — але настільки реалістичні, що, буває, забути можна, що це фантастика. А за результатами їхньої праці хочеться негайно збігати до лабораторії й перевірити.

Ах, так. Мало не забув. Романтична лінія є. Я навіть можу коротко її охарактеризувати — але, вибачте, лише у чоловічій компанії й одним словом.

Ну то й що? Чи став від цього роман гіршим? Чорта з два. Навпаки, значно кращим. Сподіваюсь коли-небудь побачити його надрукованим.

*

Але навіть якщо й ні — то усім присутнім варто його почитати. Хоча б для того, щоб навчитися, як треба писати фантастику. Реалістично її треба писати, ось як. Так, як писав Володимир Савченко.

Радій Радутний

***

Фотозвіт: https://tim-lit.narod.ru/CLF-ChSL/SavChit...

С большой благодарностью Сусанне Борисовне Черненко!

Тут Савченком розповідається проста у своїй парадоксальності історія. Чоловік купив книгу. Читає. А там все про нього. До деталей. Дружині стало цікаво чому читає потайки та ховає? Знайшла, читає і все в книзі про неї. І також до найменших подробиць. Навіть небажаних. Дістався до книги син. Зрозуміло – і йому дістається на горіхи. Парадокс? Але не без самодостатнього полтавського гумору. (Колір не визначаю.) Звідки родом і Володимир Савченко.

Отже, цим «читанням» з однієї книги попереджаю інших «читачів»: « З безлічі варіантів прочитання можу використати лише один варіант. Мій пароль для входження у підписаній мені Савченком збірці «Візит зсунутої фазіанки» (Визит сдвинутой фазианки», Киев, изд-во «Молодь»,1991): «Сусанне Черненко на добрую память».

ВІДКРИТТЯ СЕБЕ                    

— це назва лише одного з творів письменника. Оскільки, як уже було сказано, Його на фізичному рівні серед нас уже немає, та знайти Савченка можна перш за все у віртуальному просторі Мережі. Простір цей відкритий. Туди і донині заходять відвідувачі. І не лише давні, а й нові. Читають, висловлюють свої погляди, своє сприйняття творів Володимира Савченка. Хтось пише, що Він допоміг цією повістю вибрати професію. Хтось дивується, що виявляється цей надсучасний твір написано аж у 1967 році… Коротше. Хто захоче перевірити нехай покопирсається в Мережі. Достатньо, як каже на своєму «Персональному сайті» письменник, набрати «Володимир Савченко». Роман «Відкриття себе» — про дублів. Тобто — клонів. Трьох фізично існуючих клонів, створених загиблим підчас експерименту провідним інженером Кривошеїним. Один із них, котрий фігурує як «аспірант Валентин Кривошеїн», каже двом іншим: «Троє з одного стручка. А було четверо…» Проте цілком резонно і правильно буде сказати: « Нині їх таки четверо. І роль глобального клона зовсім непогано виконує Інтернет. Інформаційного клона. Точніше все-таки комунікатора. Принаймні, щоб оцінити простір, лексику, динаміку часу, в якому діють учасники творів Савченка, «понишпорила» сторінками кіно пройдешніх часів саме в Мережі. (За фахом авторка кінознавиця.) Щоб спробувати ідентифікувати відтворене Володимиром Савченком словом з візуальною ілюзією періоду, епохи розквіту науково-технічного прогресу.

І перестає дивувати чому один з дописувачів на «Відкриття себе» звинувачує письменника, мовляв, Савченко некваліфіковано описує роботу слідчих. На що інший — «Захисник» — йому резонно відповідає: так тут йдеться про чоловіка, який клонував себе, а не про міліцію. Значить Савченко таки виграв процес у Його величності Часу. Атрибутику – інтер’єри, техніку, розмаїття моделей комп’ютерів, мобілок, смартфонів, скайпів… кожному читачеві дано побачити по-своєму. Головне не в цьому. Люди рухають сюжет. Вони живуть у об’ємному відкритому просторі твору. Вони мислять, конфліктують, шукають, експериментують. Вони чуттєво живі і розумні, і кар’єристи, і таланти, і заздрісники… Гострослови і тупаки. І немає в цьому просторі ні демонів, ні страхітливих бутафорських чудовиськ, інопланетян-убивць та їм подібних витворів. Знову ж таки в Мережі знайшла пораду від одного з тих, хто відкрив для себе Савченка недавно. Він: хто шукає чисту «розважалочку» нехай «Відкриття себе» не розкриває…

    Так Володимир Савченко був серйозним Майстром. У своєму особливому жанрі. Банно-пральні пригоди у нього годі й шукати. Його ще називають «останнім з титанів наукової фантастики». Але, гадаю, недаремно на кількох різних сайтах за неоднакових причин, повторюється одна й таж фраза з фіналу повісті: «Три інженери (авт. – повноцінні, осмислені — не «дублі») йшли на роботу».

З ВІКІПЕДІЇ. «У 1973 році вийшов у світ 25-й том «Бібліотеки сучасної фантастики» під назвою «Антологія», у якому у скороченому варіанті була вміщена програмна для Савченка повість «Випробовування істиною».

              ПОСАДА У ВСЕСВІТІ

— науково-фантастичний роман — 1992 рік. Сам Володимир Савченко позиціонував себе Стражем. І не приховував цього. Це не вигадка авторки, яка не вперше пише про це. Слова з «Посади»: «По одному читачу-грунту і цивілізація буде продовжуватись». Бо «Науковий прогрес рухає не лише уяву, але часом і відсутність її». Адже «Піна осідає – суть залишається».

З МЕРЕЖІ. «15 жовтня, 2011р. Андрій Токарчук: «Читаю «Посаду в Всесвіті». Випадково потрапила книга до рук. Шкода, що з цією людиною не спілкувався особисто. Він – геній думки (…)».

Мені пощастило спілкуватись з Володимиром Івановичем. І його вроджена екстравагантність – в розумінні не потрапляння в загальний ряд, парадоксальність, інтелект справили на мене мабуть більший вплив, аніж гадала. Савченко просто став прообразом для давненько написаної і таки опублікованої ексцентричної повісті «Ловитор». В ній він таки Страж – Софокл Сковород.

Твори Савченка (за його життя) були опубліковані у 29-ти країнах. Перевидавались і мали високі рейтинги. Свідчення? Тиражі!

На сайті Володимира Савченка його фото різних часових періодів життя. Далі по відео напис «Фото сутності автора». Відкриваю. В кадрі на тлі зірок на першому плані КУЛЯ. Вона прозора. Всередині світиться життєдайною енергією. На неї накладається своєрідна зоряна доріжка і вкраплена в неї постать. Девіз сайту «Пусть твой призыв без отклика замрет – один иди, один иди вперёд!» Рабіндранат Тагор. (авт.- перекладати поетичні рядки Р.Т. не наважуюсь). Це дійсно духовне кредо мислителя Володимира Савченка. Від нього він не відступав. Тому і відбувся Його феномен.

КУЛЯ. З її появи невідомо звідки у міфічному містечку Таращанську і починає розгортатись дія в романі «Посада у Всесвіті». Творі неоднозначному. Бо в ньому власне письменник і спроектував заздалегідь ту Кулю, яку виніс на свій персональний сайт, як «Сутність автора». Інженер, технар, науковець, письменник-фантаст. Інтелектуал. Проте сьогодні у нього не спитаєш: «Володимире Івановичу, а що все-таки значить Ваша Куля на сайті?» На тому ж сайті викладено «12 передбачень». Дванадцяте «Передбачення фантастом-фантаста» ніби загадка, послання в майбутнє. Тим паче, що далі: «Список буде продовжено. Публікація цих матеріалів вільна – але неодмінно з посиланням на мій сайт». Отже, за моїм прочитанням («Жив-був хлопчик) Володимир Савченко з граничною чіткістю розписав у «Посада у Всесвіті» як піде. І де буде (все-таки див. – сайт) у Всесвіті. Видається фантастичним? Чому? Він же був лідером у своєму особливому жанрі.

У романі, над яким трудився двадцять років, він і визначив себе. Не одразу. Коливався. Образ «приборкувача Кулі» талановитого і сміливого вченого Корнєва привабливий. Енергійний, динамічний, здатний до авантюрних рішень. Але все-таки у розвитку сюжету, характерів поступово переносить акцент на директора науково-дослідного інститут В.В. Пеца. Особи не такої яскравої. Людини, яка мислить зважуючи, осмислюючи, сумніваючись. Етика. Обоє співпрацюють з Кулею. Корнєв про Пеца: «… Навіть дурість великої людини містить у собі відблиск її величі». Врешті-решт Куля забирає обох. Бучно ховають інженера Корнєва. За ним непомітно – зі сторінок роману – йде скромно й осмислено Пец. Проте залишається ще один молодий герой. Його письменник вводить у дію ближче до розв’язки. «Електрика може все, — цей девіз Віктор Буров сповідував, без перебільшення, змалечку». Це автобіографічний факт. І вже цей інженер іде на роботу. Ну не зупиняє процес еволюції пізнання інженер за фахом Володимир Савченко. Письменник-то він за покликанням.

Премія «Велике Кільце» за роман «Посада у Всесвіті». Рік 1994.

Премія на конкурсі Детгіз за повість «Чорні зорі». Рік 1960.

На першу річницю відходу Володимира Савченка – 2006рік, січень, число в різних джерелах від 16 до 24 січня… – у Національній спілці письменників під орудою голови комісії НСПУ з пригодницької та фантастичної літератури Миколи Славинського   зібрались київські письменники-фантасти вшанувати пам'ять Майстра. Письменник-фантаст — фахова освіта інженер-металург — Тимур Литовченко сказав, що повість «Чорні зорі» (побачила світ загодя до року народження ТЛ) прочитав ще підлітком. (Вона була з ним і в день зібрання). І фактично зростав із нею. Проте ніколи не думав, що йому випаде нести труну, проводжаючи в останню земну путь тіло Володимира Івановича Савченка.

Приз «Чумацький шлях» за повість «Викрадачі сутностей». Рік 1989.

Фото Савченка на сайті. З Премією «Аеліта» (2003рік) за внесок у російськомовну фантастику. Він високо над головою тримає цей символ визнання. Перемоги.

        2013 ЙОМУ Б ВИПОВНИЛОСЬ — 80.

       НА РОЛЬ НОСТРАДАМУСА НЕ ПРЕТЕНДУВАВ

    Проте у повісті-п’єсі «Нова зброя» — 1965 рік фігурує: «…а з лабораторії CERN...» (Європейська організація ядерних досліджень) заявляє про « прискорювальне кільце». Не треба бути великим технарем, достатньо цікавитись що відбувається в світі. І… знати твори Володимира Савченка, щоб подивуватись його творчій далекоглядності. В мережі достатньо відеохроніки про ВАК – Великий Адронний Колайдер. Щоправда, сорок з достатнім гаком років тому термін «бозон Хіггса» не вживався. Однак в «Новій зброї» контури цього незрозумілого у своєму призначенні об’єкта означені. Якщо процитувати Савченка, то це «тіні грядущого на минуле».

ВІКІПЕДІЯ. Колайдер (collide – англ.) – зіштовхувач. Це система прискорювачів заряджених частиць, в якій два пучки прискорюються назустріч одне одному.

Володимир Савченко запитує (сайт): — Чому в науці вчені не роблять посилань на дослідницький подвиг та внесок фантастів? (…) Наукова фантастика йде попереду науки.

Щоб довести це наведу кілька передбачень письменника-фантаста Савченка, які він сам відстежив.

1. Передбачення сучасної мікроелектроніки та кристалічних комп’ютерних істот – в оповіданні «Дивна планета» (1958р.)

2. Передбачення ядерного матеріалу та видобутку антиречовини ще не підтвердилось; але передбачення ядерних катастроф, на жаль! Уже: 1979 – Три-май-Айленд, 1986 – Чорнобиль – повість «Чорні зорі» (1957-58рр). Тоді (50-ті) не існувало ще поняття «ядерна енергетика».

Утім сучасний кінематограф – американський, західноєвропейський – достатньо виразно поставляє на екран продукцію про наслідки експериментів науковців з тонкою матерією фізики атомного ядра. Тут все-таки знову звернусь до передбачення Савченка – «8». «Передбачаю крах теорій «кварків» та «елементарних частиць».

Так ким же був письменник Володимир Савченко?

Володимир Гусєв – письменник-фантаст (за фаховою освітою інженер-фізик) читає з «Жив-був хлопчик» свою версію. «Подивовує масштаб мислення Савченка. Та що там нашого світу – багатьох всесвітів, які народжуються та вмирають. Це в романі «Посада у Всесвіті»…

А ще Володимир Савченко запропонував концепцію U-поля, що має «дофізичну природу. В категоріях ідеалізму це самоконцентрація в нашій частині світу Всесвітнього Я; в поняттях древніх філософій близько до Дао китайців і Брахми індусів». Це у статті «П'ятнадцять нових формул фізики та космології. Всесвітнє кореляційне поле дії ( U-поле), яке проявляє себе Універсальним зв’язком величин та явищ»). Це ніщо інше як математичне тлумачення ідей індуїзму. А може навіть те «Велике Об’єднання, котрого прагнуть фізики»!

Він замислювався і над екологічними проблемами. А його непримиренність до нас споживачів та руйнівників Матінки Природи?

Тому з властивою йому творчою прямолінійністю писав: «Необхідний поворот на 180 градусів в усьому: в психології, в образі життя, в виробництві, енергетиці. Стримування споживацької стихії в усіх її проявах. Смирення замість самоствердження.».

І він не декларував ці істини. Він так жив. Єдиним особистим транспортом письменника-фантаста Першої зіркової величини був… велосипед.

       ЖИВ-БУВ ХЛОПЧИК

Перше оповідання Савченко написав, коли йому було 10 років. Це 1943 рік. Йде Друга світова війна. Писав в евакуації далеко на Сході. Називалось воно «Як лисиця Фріца до партизанів привела». Публікувалось у журналі для дітей «Мурзилка». От власне тоді Володя і вийшов на свій крутий шлях. Книгу розкрив. І було там написано: «хлопчик виріс і вивчився на інженера». Диплом є, інженер гарний, роботу має гідну. Проте знову розкриває Книгу. Читає: «… а народився письменником. Фантастом». А наука? «Науковим фантастом».

З сайту ВС: «Живу на Україні, в Києві. Проте як письменник, де завгодно, лише не тут. Так теж можна». Однак у 2005 році колеги по цеху фантастів провели Його Сутність в путь до, загодя приготовленої ним на час відходу, Кулі з Києва. Під тим же сузір’ям Водолія, під яким Він і народився. І яким знаменуються наше нинішнє тисячоліття.

Урну з прахом родичі поховали в Москві.

ФАНТАСТИЧНА ДЕТАЛЬ. На одному з сайтів ( сайт не позначатиму – хто захоче знайде сам), де викладена біографія, твори Володимира Савченка, замість його фото зображення якогось «пана Х». Так «Жив-був…», але це зовсім не той «хлопчик»! І не з тієї Книги… Парадокс. А ймовірність того, що (тільки замість інженера) вже новий письменник-фантаст йде на роботу хіба виключається? Передбачення, передбачення і знову ж таки передбачення…

          А ІДЕЇ З ЙОГО ТВОРІВ

та наукових розробок, відкриттів реалізуються по світу. Глобальне бачення далеко вперед. Не лише в сьогодні, а й в прийдешнє. Наскільки? Відповідь в «Есе про користь вивчення довідників. До річниці Чорнобильської аварії» (1988р): «… вона ще не закінчилась, ця еволюція».

   Натомість переді мною віртуальний простір не лише екрану комп’ютера , а й в портал Простору Книги поза ним. Там незавершена дилогія Володимира Савченка «Час Великий Заперечень». Але, як вважає він «… головна особливість цих романів в тому, що описані в них НПЧ (НПВ) , Неоднорідний-Простір-Час – ось-ось мають відкрити. Фактів спостереження його більше ніж достатньо; залишилось їх осмислити та зрозуміти. Автор з великою цікавістю чекає цього моменту». В електронному форматі є сторінка ( авт. – російський варіант «Для начинающих Вселян) «Для початківців Всесвітян».

    Тому самі маєте зрозуміти – 13-те Передбачення:

      ЕПІЛОГУ НЕ БУДЕ! БУДУТЬ ВСЕСВІТЯНИ

Списочный состав КЛФ "Зоряний шлях" (Киев) в марте 1991 года. — с Борис Сидюк, Тимур Литовченко, Олександр Васильківський, Юра Шевела, Руслан Ребиков и Юрий Газизов... а также №27 Яроменок Алексей ( автор статьи в "Науке-фантастике" )

Андрей Дмитрук. 1982

Конкурс КЛФ "Свитовыд". "Поездка в Киев в 1986 году.

В 1984 г. я пришла в горловский Клуб любителей фантастики "Контакт", имея в папочке фантастическую приключенческую повесть "Твоя Мария и Киб", которая была опубликована очень нескоро.

В 1986 году киевский КЛФ "Свитовид" объявил конкурс антивоенного рассказа. Я отправила туда два рассказа "Приговор" и "Две стороны экрана" и получила третье место и статуэтку — копию идола "Световид", которая очень хорошо потом оттягивала руки в чемодане, потому что была очень тяжелой.

Вот что пишет об истории конкурса Б. Сидюк

"Андрей Всеволодович Дмитрук объявил о проведении внутриклубного конкурса рассказов "Фантастика в борьбе за мир и прогресс человечества" — он проходил под эгидой Украинского ДОКа и общества "Знание". .. Возникла мысль: а почему бы на конкурс не пригласить, помимо всего прочего, людей из других городов?

И пошла волна рассказов. В конкурсе участвовали тогда еще никому не известный писатель Андрей Лазарчук с рассказом "Монетка", Константин Мзареулов, также совершенно неизвестный автор, тот же Степан Вартанов. То есть те, кто сейчас известны, но тогда еще совсем неизвестные начинающие писатели. Харьковская группа — Филимонов, Печенежский, горловская группа — Алина Болото, Кулинич... Многие были. Получился достаточно представительный состав именно конкурса, и возникла идея, что бы на подведение итогов пригласить всех участников.

... И получилось так, что сама конвенция — тогда она называлась еще не называлась конвенцией — с вручением призов конкурса "Фантастика в борьбе за мир и прогресс человечества" должна была состояться в Киеве в начале мая 1986 года. Тут бахнул Чернобыль, буквально за несколько дней до встречи. Все в ужасе: все, конец конвенции, все отменяется.

Но все равно получилось. Приехала куча интересного народа. Приехал почти весь Минск, приехала часть Москвы — молодые писатели, и Андрюша Лазарчук прилетел, и Лена Клокова из Южно-Сахалинска.

Получилось так, что, наверное, с 1983 года, эта была первая пост 1984 года, постразгоночная, успешная конвенция, как, например, конвенции в Ростове и Свердловске в 1983 году. По сути дела, получилось, что это была первая постразгоночная конвенция, потому что в 1984 году "Аэлита" была [перед самым открытием организаторы разослали письмо с категорической просьбой к клубам на "Аэлиту" не приезжать — YZ], в 1985 неофициальная, в 1986 ее не было. Так, собственно говоря, получилась конвенция, именно первая конвенция.

Успех конвенции в первую очередь был благодаря тому, что это была первая постразгоночная конвенция, достаточно крупная, достаточно представительная. Успех — потому что собрались, может быть, в первый раз в одном месте, не в Дубултах, почти все ведущие писатели "четвертой волны". Успех был в целом для советского фэндома. Фэндом, или, по крайней мере, та часть фэндома, которая была в тот момент в Киеве, поверила, что у фэндома есть будущее, что его не убили, что его не разрушили, он может существовать дальше, и развиваться, причем успешно".

Цитаты отсюда

От Горловки была я и Елена Кулинич. К нам примкнула тогда еще часто наезжавшая из Донецка в наш КЛФ Нина Вадченко. Вручили нам призы, поводили с экскурсией по Киеву. Где-то мы были вместе с группой, где-то с Еленой Алексевной пробежались вдвоем. Мы съездили повидаться с Людмилой Козинец, которая опекала тогда украинскую фантастику, нашим добрым гением.

Здесь очень хорошая статья о ней. Это она сбросила мою первую историю о Тайфуне ("Червяк по кличке Тайфун") в детскую газету.

Пока мы ездили в одну сторону, мужская группа отправилась на встречу с писателем фантастом старшего поколения Владимиром Ивановичем Савченко.

В общем, дальше пойдут фото.

В гостях у В.И. Савченко

Андрей Дмитрук показывает гостям Киев. На фоне языческого идола Световида.

Алина Болото, Андрей Лазарчук и Нина Вадченко

Ну и сам рассказ "Приговор", который был опубликован позже, в 1988 году в газете "Комсомолец Донбасса". Вообще-то антивоенным был не столько он, сколько "Две стороны экрана", который еще надо отыскать".

http://fantasticheskiyarhiv.blogspot.com/...

Б. Сидюк

Воспоминания

«Роскон», 17.02.01.

Поиск по сайту

на сайте в интернете

КОНВЕНТЫ ФАНТАСТИКИ

© Б. Сидюк, Ю. Зубакин, 2001

Расшифровка аудиозаписи.- Москва, 2001.

Пер. в эл. вид Ю. Зубакин, 2000

Хорошо, информация из первых рук.

Нужно немножко вернуться назад и рассказать предысторию.

1985 год — я приезжаю из армии. Молодой пацан, двадцать лет, весь переполненный энергией и желанием что-то делать. В 1983 году, еще до армии, встретился с Дмитруком, попал в клуб. В 1985 году, я, естественно, вернулся в "Световид". Энергия пышила и просто хотелось что-то делать.

В 1985 году получилось так, что я проехать через европейскую часть Союза — тогда я познакомился со всей минской группой, даже с Цветковым. Цветкова сейчас никто не помнит, а между прочим это была личность и очень неплохой писатель. Дальше Прибалтика, там познакомился с Гедиминасом Береснявичусом. Потом был Ленинград, где прошла встреча, которую я гордо назвал "конвенция". На самом деле это была не конвенция, конечно — встретилось четыре человека из четырех разных клубов. Я там познакомился с Сидоровичем. Тогда были: я, Сидорович, Огус из Семипалатинска и Черняховский из Свердловска. Черняховский после этого куда-то исчез. В Ленинграде же познакомился с Дымовым. Потом была Москва, где я познакомился с Коклюхиным — это тот самый издатель, который первым в совке выпустил газету фантастики "Великое кольцо" (1983 год, Сенгилей). Там я с ним познакомился — он как раз сбежал из Сенгилея и работал милиционером в Москве. В Москве же познакомился с Володей Орловым, ныне покойным.

Так я попал в более, что ли, обширную тусовку, и когда в 1985 году пришел в клуб и осенью после каникул, лета и пр. начался сезон, Андрей Всеволодович Дмитрук объявил о проведении внутриклубного конкурса рассказов "Фантастика в борьбе за мир и прогресс человечества" — он проходил под эгидой Украинского ДОКа и общества "Знание". А я тогда затевал мощную переписку, как бы занял пост министра иностранных дел клуба, это было интересно, энергетика пышила-пышила. Тогда я отправлял письма просто в огромных количествах, в чем-то но на своем уровне повторяя подвиг Завгороднего. Я был очень активен. Возникла мысль: а почему бы на конкурс не пригласить, помимо всего прочего, людей из других городов? На что Дмитрук почесал голову и сказал: "А почему бы и нет"? Я, естественно, рассылаю по всем клубам, куда мог дотянуться, приглашение для молодых писателей участвовать в конкурсе.

И пошла волна рассказов. Когда они начали приходить, у всех в клубе волосы встали дыбом, потому что отклик на эту затею получился большой. В конкурсе участвовали тогда еще никому не известный писатель Андрей Лазарчук с рассказом "Монетка", Константин Мзареулов, также совершенно неизвестный автор, тот же Степан Вартанов. То есть те, кто сейчас известны, но тогда еще совсем неизвестные начинающие писател. Харьковская группа — Филимонов, Печенежский, горловская группа — Алина Болото, Кулинич... Многие были. Получился достаточно представительный состав именно конкурса, и возникла идея, что бы на подведение итогов пригласить всех участников. Тогда появились первые мысли о том, как организовать эту встречу, которая тогда еще не воспринималась как конвенция, как конвент. Когда возникла эта идея, я с Завгородним еще не сильно общался, хотя он и подкинул и саму тему конвенции, и пр. Была идея просто собрать людей, и собрать их именно на встречу, чтобы вручить им призы за победу в конкурсе.

Сказано — сделано: заручились какой-то поддержкой общества книголюбов, того же общества "Знание", каких-то комсомольцев, которые принимали участие — я даже не знаю, каких.

Собственно, мои организаторские функции на этой конвенции заключались в том, чтобы заинтересовать людей приехать в Киев. Я еще совсем ничего не знал и не понимал в этом деле, кроме энергии у меня ничего не было. И получилось так, что сама конвенция — тогда она называлась еще не называлась конвенцией — с вручением призов конкурса "Фантастика в борьбе за мир и прогресс человечества" должна была состояться в Киеве в начале мая 1986 года. Тут бахнул Чернобыль, буквально за несколько дней до встречи. Все в ужасе: все, конец конвенции, все отменяется, все сваливают, я тоже уезжаю куда-то в Орехово-Зуева под Москву... Определенная паника была. А когда паника спала и стало ясно, что нужно все-таки что-то проводить, тогда и появилось слово "конвенция". И принес ее, идею самой конвенции, Володя Шелухин — мы тогда с ним по переписки довольно плотно общались.

Так появился "Укракон". Собственно, это неофициальное название — очевидно, на Дмитрука тогда сверху надавили соответствующие структуры — он аж взбеленился, когда услышал это название, говорит: "Никаких Украконов! Никаких конов, ничего!"

Но все равно получилось. Приехала куча интересного народа. Приехал почти весь Минск, приехала часть Москвы — молодые писатели, и Андрюша Лазарчук прилетел, и Лена Клокова из Южно-Сахалинска.

Получилось так, что, наверное, с 1983 года, эта была первая пост 1984 года, постразгоночная, успешная конвенция, как, например, конвенции в Ростове и Свердловске в 1983 году. По сути дела, получилось, что это была первая постразгоночная конвенция, потому что в 1984 году "Аэлита" была [перед самым открытием организаторы разослали письмо с категорической просьбой к клубам на "Аэлиту" не приезжать — YZ], в 1985 неофициальная, в 1986 ее не было. Так, собственно говоря, получилась конвенция, именно первая конвенция.

Итоги конвенции...

По тем временам это была эйфория. Первый раз увидел Завгороднего, который в полуупитом состоянии завалился, ворвался ко мне домой, бросил сумки, уселся на пол и сказал: "Я приехал". Так я в первый раз увидел Завгороднего. И многих других. Для меня лично это была эйфория, для клуба это был подъем, после этого в клубе увеличилось количество людей, мы стали заседать не один, а два раза в месяц. Та энергетика, которую конвенция тогда привнесла, послужила для киевского фэндома очень большим плюсом, очень большим толчком к развитию. После этого конкурса конечно, такого успеха в "Световиде" уже не было, но той энергетики, того заряда, который конвенция 1986 года туда привнесла, хватило надолго — тут и гигантское (по нашим меркам гигантское) представительство киевлян в Свердловске в 1987 году, и, по сути дела, первая официальная для советских времен межклубная поездка за границу (1988 год), которая, в свою очередь, вызвала тот самый бум 1989 года, когда чуть ли не пол фэндома, тогда советского, поехала в 1989 году в Болгарию.

Успех конвенции в первую очередь был благодаря тому, что это была первая постразгоночная конвенция, достаточно крупная, достаточно представительная. Успех — потому что собрались, может быть, в первый раз в одном месте, не в Дубултах, почти все ведущие писатели "четвертой волны". Успех был в целом для советского фэндома. Фэндом, или, по крайней мере, та часть фэндома, которая была в тот момент в Киеве, поверила, что у фэндома есть будущее, что его не убили, что его не разрушили, он может существовать дальше, и развиваться, причем успешно.

Если рассмотреть то же самое с современной точки зрения, то, конечно, это была не конвенция, потому что организация была поставлена из рук вон плохо. По сути дела, программы как таковой не было. Программа заключалась в том, чтобы в один вечер собраться и вручить призы. То, что потом "накрутили" на это мероприятие сверху, было, скажем так, проявлением наших киевских клубников, самодеятельностью. Тогда показали хороший набор фантастических мультипликационных фильмов, наших, киевских, и даже какой-то мини-конкурс проводили. Не было организации, не было оргкомитета, не было централизованного места проживания, потому что все были разбросаны по куче разных гостиниц. Место проведение тоже было разным, хотя автобусы были.

Что-то было хорошо, что-то было нехорошо.

Интервью взял

Ю. Зубакин (Челябинск)

http://www.fandom.ru/convent/41/ki_1986_2...

Олесь Бердник в кулуарах Всесоюзного з'їзду клубів любителів фантастики підписує самвидавну книгу Борису Завгородньому. — Березень 1988 року. Зала ЦК ЛКСМУ (архів А. Дмитрука)

Борис Сидюк, Владимир Савченко, Борис Завгородний....

Андрей Дмитрук показывает гостям Киев. 1986

Андрей Дмитрук, основатель киевского КЛФ "Световид", показывает афишу 1982 г.

титул книжки 1982 г.

Волгоградский фэн Б. Завгородний (Завгар) с О. Бердником

Елена Кулинич, Павел Амнуэль, Алина Болото, Евгений Дрозд, Наталья Гайдамака (Днепропетровск. 1988)

Клубы любителей фантастики. Киев.

Совсем случайно наткнулся на такой вот интересный материл, оказывается в СССР весьма активно развивалось движение любителей фантастики (ФЭНДОМ), вот чнашёл н много информации про киевских любителей фантастики:)

Очередное заседание клуба состоится 19 марта во Дворце культуры КИИГА (проспект Комарова, 1) и 21 марта в Доме литератора (Орджоникидзе, 2). Тема его — "Космические пришельцы: от гипотез к фактам". Встречу проведет кандидат геолого-минералогических наук из Куйбышева Владимир Авинский.

http://starovina.livejournal.com/402426.h...

КИНОАКТРИСА Мария Капнист

на конвентах 80-х было такое определение: фантастика — то, чего никогда не было и то, что могло бы произойти