https://fantlab.ru/images/editions/plus/b...

Фото з архіву Громовиці Бердник, книжки з колекції Юрія Шевели, автографи — з архіву та колекції

Списочный состав КЛФ "Зоряний шлях" (Киев) в марте 1991 года. — с Борис Сидюк, Тимур Литовченко, Олександр Васильківський, Юра Шевела, Руслан Ребиков и Юрий Газизов... а также №27 Яроменок Алексей ( автор статьи в "Науке-фантастике" )

Андрей Дмитрук. 1982

Конкурс КЛФ "Свитовыд". "Поездка в Киев в 1986 году.

В 1984 г. я пришла в горловский Клуб любителей фантастики "Контакт", имея в папочке фантастическую приключенческую повесть "Твоя Мария и Киб", которая была опубликована очень нескоро.

В 1986 году киевский КЛФ "Свитовид" объявил конкурс антивоенного рассказа. Я отправила туда два рассказа "Приговор" и "Две стороны экрана" и получила третье место и статуэтку — копию идола "Световид", которая очень хорошо потом оттягивала руки в чемодане, потому что была очень тяжелой.

Вот что пишет об истории конкурса Б. Сидюк

"Андрей Всеволодович Дмитрук объявил о проведении внутриклубного конкурса рассказов "Фантастика в борьбе за мир и прогресс человечества" — он проходил под эгидой Украинского ДОКа и общества "Знание". .. Возникла мысль: а почему бы на конкурс не пригласить, помимо всего прочего, людей из других городов?

И пошла волна рассказов. В конкурсе участвовали тогда еще никому не известный писатель Андрей Лазарчук с рассказом "Монетка", Константин Мзареулов, также совершенно неизвестный автор, тот же Степан Вартанов. То есть те, кто сейчас известны, но тогда еще совсем неизвестные начинающие писатели. Харьковская группа — Филимонов, Печенежский, горловская группа — Алина Болото, Кулинич... Многие были. Получился достаточно представительный состав именно конкурса, и возникла идея, что бы на подведение итогов пригласить всех участников.

... И получилось так, что сама конвенция — тогда она называлась еще не называлась конвенцией — с вручением призов конкурса "Фантастика в борьбе за мир и прогресс человечества" должна была состояться в Киеве в начале мая 1986 года. Тут бахнул Чернобыль, буквально за несколько дней до встречи. Все в ужасе: все, конец конвенции, все отменяется.

Но все равно получилось. Приехала куча интересного народа. Приехал почти весь Минск, приехала часть Москвы — молодые писатели, и Андрюша Лазарчук прилетел, и Лена Клокова из Южно-Сахалинска.

Получилось так, что, наверное, с 1983 года, эта была первая пост 1984 года, постразгоночная, успешная конвенция, как, например, конвенции в Ростове и Свердловске в 1983 году. По сути дела, получилось, что это была первая постразгоночная конвенция, потому что в 1984 году "Аэлита" была [перед самым открытием организаторы разослали письмо с категорической просьбой к клубам на "Аэлиту" не приезжать — YZ], в 1985 неофициальная, в 1986 ее не было. Так, собственно говоря, получилась конвенция, именно первая конвенция.

Успех конвенции в первую очередь был благодаря тому, что это была первая постразгоночная конвенция, достаточно крупная, достаточно представительная. Успех — потому что собрались, может быть, в первый раз в одном месте, не в Дубултах, почти все ведущие писатели "четвертой волны". Успех был в целом для советского фэндома. Фэндом, или, по крайней мере, та часть фэндома, которая была в тот момент в Киеве, поверила, что у фэндома есть будущее, что его не убили, что его не разрушили, он может существовать дальше, и развиваться, причем успешно".

Цитаты отсюда

От Горловки была я и Елена Кулинич. К нам примкнула тогда еще часто наезжавшая из Донецка в наш КЛФ Нина Вадченко. Вручили нам призы, поводили с экскурсией по Киеву. Где-то мы были вместе с группой, где-то с Еленой Алексевной пробежались вдвоем. Мы съездили повидаться с Людмилой Козинец, которая опекала тогда украинскую фантастику, нашим добрым гением.

Здесь очень хорошая статья о ней. Это она сбросила мою первую историю о Тайфуне ("Червяк по кличке Тайфун") в детскую газету.

Пока мы ездили в одну сторону, мужская группа отправилась на встречу с писателем фантастом старшего поколения Владимиром Ивановичем Савченко.

В общем, дальше пойдут фото.

В гостях у В.И. Савченко

Андрей Дмитрук показывает гостям Киев. На фоне языческого идола Световида.

Алина Болото, Андрей Лазарчук и Нина Вадченко

Ну и сам рассказ "Приговор", который был опубликован позже, в 1988 году в газете "Комсомолец Донбасса". Вообще-то антивоенным был не столько он, сколько "Две стороны экрана", который еще надо отыскать".

http://fantasticheskiyarhiv.blogspot.com/...

Б. Сидюк

Воспоминания

«Роскон», 17.02.01.

Поиск по сайту

на сайте в интернете

КОНВЕНТЫ ФАНТАСТИКИ

© Б. Сидюк, Ю. Зубакин, 2001

Расшифровка аудиозаписи.- Москва, 2001.

Пер. в эл. вид Ю. Зубакин, 2000

Хорошо, информация из первых рук.

Нужно немножко вернуться назад и рассказать предысторию.

1985 год — я приезжаю из армии. Молодой пацан, двадцать лет, весь переполненный энергией и желанием что-то делать. В 1983 году, еще до армии, встретился с Дмитруком, попал в клуб. В 1985 году, я, естественно, вернулся в "Световид". Энергия пышила и просто хотелось что-то делать.

В 1985 году получилось так, что я проехать через европейскую часть Союза — тогда я познакомился со всей минской группой, даже с Цветковым. Цветкова сейчас никто не помнит, а между прочим это была личность и очень неплохой писатель. Дальше Прибалтика, там познакомился с Гедиминасом Береснявичусом. Потом был Ленинград, где прошла встреча, которую я гордо назвал "конвенция". На самом деле это была не конвенция, конечно — встретилось четыре человека из четырех разных клубов. Я там познакомился с Сидоровичем. Тогда были: я, Сидорович, Огус из Семипалатинска и Черняховский из Свердловска. Черняховский после этого куда-то исчез. В Ленинграде же познакомился с Дымовым. Потом была Москва, где я познакомился с Коклюхиным — это тот самый издатель, который первым в совке выпустил газету фантастики "Великое кольцо" (1983 год, Сенгилей). Там я с ним познакомился — он как раз сбежал из Сенгилея и работал милиционером в Москве. В Москве же познакомился с Володей Орловым, ныне покойным.

Так я попал в более, что ли, обширную тусовку, и когда в 1985 году пришел в клуб и осенью после каникул, лета и пр. начался сезон, Андрей Всеволодович Дмитрук объявил о проведении внутриклубного конкурса рассказов "Фантастика в борьбе за мир и прогресс человечества" — он проходил под эгидой Украинского ДОКа и общества "Знание". А я тогда затевал мощную переписку, как бы занял пост министра иностранных дел клуба, это было интересно, энергетика пышила-пышила. Тогда я отправлял письма просто в огромных количествах, в чем-то но на своем уровне повторяя подвиг Завгороднего. Я был очень активен. Возникла мысль: а почему бы на конкурс не пригласить, помимо всего прочего, людей из других городов? На что Дмитрук почесал голову и сказал: "А почему бы и нет"? Я, естественно, рассылаю по всем клубам, куда мог дотянуться, приглашение для молодых писателей участвовать в конкурсе.

И пошла волна рассказов. Когда они начали приходить, у всех в клубе волосы встали дыбом, потому что отклик на эту затею получился большой. В конкурсе участвовали тогда еще никому не известный писатель Андрей Лазарчук с рассказом "Монетка", Константин Мзареулов, также совершенно неизвестный автор, тот же Степан Вартанов. То есть те, кто сейчас известны, но тогда еще совсем неизвестные начинающие писател. Харьковская группа — Филимонов, Печенежский, горловская группа — Алина Болото, Кулинич... Многие были. Получился достаточно представительный состав именно конкурса, и возникла идея, что бы на подведение итогов пригласить всех участников. Тогда появились первые мысли о том, как организовать эту встречу, которая тогда еще не воспринималась как конвенция, как конвент. Когда возникла эта идея, я с Завгородним еще не сильно общался, хотя он и подкинул и саму тему конвенции, и пр. Была идея просто собрать людей, и собрать их именно на встречу, чтобы вручить им призы за победу в конкурсе.

Сказано — сделано: заручились какой-то поддержкой общества книголюбов, того же общества "Знание", каких-то комсомольцев, которые принимали участие — я даже не знаю, каких.

Собственно, мои организаторские функции на этой конвенции заключались в том, чтобы заинтересовать людей приехать в Киев. Я еще совсем ничего не знал и не понимал в этом деле, кроме энергии у меня ничего не было. И получилось так, что сама конвенция — тогда она называлась еще не называлась конвенцией — с вручением призов конкурса "Фантастика в борьбе за мир и прогресс человечества" должна была состояться в Киеве в начале мая 1986 года. Тут бахнул Чернобыль, буквально за несколько дней до встречи. Все в ужасе: все, конец конвенции, все отменяется, все сваливают, я тоже уезжаю куда-то в Орехово-Зуева под Москву... Определенная паника была. А когда паника спала и стало ясно, что нужно все-таки что-то проводить, тогда и появилось слово "конвенция". И принес ее, идею самой конвенции, Володя Шелухин — мы тогда с ним по переписки довольно плотно общались.

Так появился "Укракон". Собственно, это неофициальное название — очевидно, на Дмитрука тогда сверху надавили соответствующие структуры — он аж взбеленился, когда услышал это название, говорит: "Никаких Украконов! Никаких конов, ничего!"

Но все равно получилось. Приехала куча интересного народа. Приехал почти весь Минск, приехала часть Москвы — молодые писатели, и Андрюша Лазарчук прилетел, и Лена Клокова из Южно-Сахалинска.

Получилось так, что, наверное, с 1983 года, эта была первая пост 1984 года, постразгоночная, успешная конвенция, как, например, конвенции в Ростове и Свердловске в 1983 году. По сути дела, получилось, что это была первая постразгоночная конвенция, потому что в 1984 году "Аэлита" была [перед самым открытием организаторы разослали письмо с категорической просьбой к клубам на "Аэлиту" не приезжать — YZ], в 1985 неофициальная, в 1986 ее не было. Так, собственно говоря, получилась конвенция, именно первая конвенция.

Итоги конвенции...

По тем временам это была эйфория. Первый раз увидел Завгороднего, который в полуупитом состоянии завалился, ворвался ко мне домой, бросил сумки, уселся на пол и сказал: "Я приехал". Так я в первый раз увидел Завгороднего. И многих других. Для меня лично это была эйфория, для клуба это был подъем, после этого в клубе увеличилось количество людей, мы стали заседать не один, а два раза в месяц. Та энергетика, которую конвенция тогда привнесла, послужила для киевского фэндома очень большим плюсом, очень большим толчком к развитию. После этого конкурса конечно, такого успеха в "Световиде" уже не было, но той энергетики, того заряда, который конвенция 1986 года туда привнесла, хватило надолго — тут и гигантское (по нашим меркам гигантское) представительство киевлян в Свердловске в 1987 году, и, по сути дела, первая официальная для советских времен межклубная поездка за границу (1988 год), которая, в свою очередь, вызвала тот самый бум 1989 года, когда чуть ли не пол фэндома, тогда советского, поехала в 1989 году в Болгарию.

Успех конвенции в первую очередь был благодаря тому, что это была первая постразгоночная конвенция, достаточно крупная, достаточно представительная. Успех — потому что собрались, может быть, в первый раз в одном месте, не в Дубултах, почти все ведущие писатели "четвертой волны". Успех был в целом для советского фэндома. Фэндом, или, по крайней мере, та часть фэндома, которая была в тот момент в Киеве, поверила, что у фэндома есть будущее, что его не убили, что его не разрушили, он может существовать дальше, и развиваться, причем успешно.

Если рассмотреть то же самое с современной точки зрения, то, конечно, это была не конвенция, потому что организация была поставлена из рук вон плохо. По сути дела, программы как таковой не было. Программа заключалась в том, чтобы в один вечер собраться и вручить призы. То, что потом "накрутили" на это мероприятие сверху, было, скажем так, проявлением наших киевских клубников, самодеятельностью. Тогда показали хороший набор фантастических мультипликационных фильмов, наших, киевских, и даже какой-то мини-конкурс проводили. Не было организации, не было оргкомитета, не было централизованного места проживания, потому что все были разбросаны по куче разных гостиниц. Место проведение тоже было разным, хотя автобусы были.

Что-то было хорошо, что-то было нехорошо.

Интервью взял

Ю. Зубакин (Челябинск)

http://www.fandom.ru/convent/41/ki_1986_2...

Олесь Бердник в кулуарах Всесоюзного з'їзду клубів любителів фантастики підписує самвидавну книгу Борису Завгородньому. — Березень 1988 року. Зала ЦК ЛКСМУ (архів А. Дмитрука)

Борис Сидюк, Владимир Савченко, Борис Завгородний....

Андрей Дмитрук показывает гостям Киев. 1986

Андрей Дмитрук, основатель киевского КЛФ "Световид", показывает афишу 1982 г.

титул книжки 1982 г.

Волгоградский фэн Б. Завгородний (Завгар) с О. Бердником

Елена Кулинич, Павел Амнуэль, Алина Болото, Евгений Дрозд, Наталья Гайдамака (Днепропетровск. 1988)

Клубы любителей фантастики. Киев.

Совсем случайно наткнулся на такой вот интересный материл, оказывается в СССР весьма активно развивалось движение любителей фантастики (ФЭНДОМ), вот чнашёл н много информации про киевских любителей фантастики:)

Очередное заседание клуба состоится 19 марта во Дворце культуры КИИГА (проспект Комарова, 1) и 21 марта в Доме литератора (Орджоникидзе, 2). Тема его — "Космические пришельцы: от гипотез к фактам". Встречу проведет кандидат геолого-минералогических наук из Куйбышева Владимир Авинский.

http://starovina.livejournal.com/402426.h...

КИНОАКТРИСА Мария Капнист

на конвентах 80-х было такое определение: фантастика — то, чего никогда не было и то, что могло бы произойти

ПЕРВОЕ ВСЕСОЮЗНОЕ СОВЕЩАНИЕ КЛФ (Киев, 15-19.03.1988)

Архив И. Фёдорова (Винница)

Лев Хаес (Кемерово), А. Стругацкий, О. Бердник, И. Фёдоров (Винница)

https://fantlab.ru/forum/forum13page1/top...

Катерина Комісаренко

Осмислення образу надлюдини у фантастиці Олеся Бердника і братів Аркадія й Бориса Стругацьких

У статті проаналізовано осмислення образу надлюдини у фантастичних творах Олеся Бердника і братів Аркадія і Бориса Стругацьких. Проведено паралелі між поглядами фантастів на вірогідну еволюцію людини у майбутньому у зв’язку із теорією Костянтина Ціолковського про астроноосферу. З’ясовано принципи конструювання образу надлюдини – людини майбутнього у творах авторів.

Катерина Комісаренко:

АНТРОПОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ФАНТАСТИЧНОЇ ПРОЗИ

ОЛЕСЯ БЕРДНИКА ТА АРКАДІЯ І БОРИСА СТРУГАЦЬКИХ

Досліджується специфіка антропологічних образів в українській та російській

фантастиці. Предметом вивчення є романи Олеся Бердника „Зоряний Корсар” і

Аркадія та Бориса Стругацьких „Хижі речі доби”. Митці порушують низку проблем

філософської антропології, зокрема проблему антропологічної кризи.

Див. файл ПДФ у прикріпленні.

*

Скажем так, Стругацкие подразумевали Олеся Бердника в образе Саши Привалова из повести "Понедельник начинается в субботу" (частное мнение).

«Увечный звездолётчик» и «Железный диктатор из Малого Магелланова облака» взяты из повести Олеся Бердника «Пути титанов»; в этой повести тоже присутствует «пантеон».

Девушка из рефрижератора в пятнах пролежней – намек на эпизод из романа Олеся Бердника «Пути титанов».

Один из «миров воображаемого будущего», куда попадает главный герой сказки «Понедельник начинается в субботу» Саша Привалов — мир романа Олеся Бердника «Пути титанов», который Стругацкие описывают с нескрываемой иронией.

Крадущиеся пионеры с томиками Шекспира — намёк либо на книги Адамова «Тайна двух океанов» и «Победители недр», либо на рассказ Олеся Бердника «Марсианские „зайцы“». Мимоходом помянутое слово «Эоэлла» пришло в текст из романа Казанцева «Внуки Марса», который был опубликован под одной обложкой с «Путями титанов» — в альманахе «Мир приключений» за 1962 год, что свидетельствует о том, что у Стругацких под руками случился именно этот конкретный том, когда они набирали базу для своей пародии.

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B...

*

ПРОБЛЕМА АНТАГОНІЗМУ ОСОБИСТОСТІ Й СУСПІЛЬСТВА У ТВОРАХ

Протистояння особистості й суспільства завжди цікавило митців, які прагнули розкрити внутрішній світ людини, не оминули увагою цю проблему і письменники-фантасти. Фантастика ХХ століття вийшла за рамки розважального жанру, намагаючись віднайти відповіді на значущі, "вічні" питання. Дослідники творчості С. Лема, К. Чапека, А. і Б. Стругацьких,

Толстого, О. Бердника неодноразово вказували на психологічну напруженість оповіді цих авторів, потяг "письменників-фантастів до кращих зразків психологічної прози" [16]. Анатолій Нямцу відзначає зорієнтованість фантастів ХХ століття на дослідження глобальних аспектів "онтології і аксіології окремої людини й усієї цивілізації" [8,11]. Об'єктом зображення багатьох фантастичних творів другої половини ХХ століття стає людина "перед лицем прогресу" [3], його наслідками, людина, яка намагається не втратити саму себе перед "майбутнім, що запускає свої щупальця у сьогодення" [15]. Однак не менш вагомою проблемою, яку розкривають фантасти (в тому числі й творці антиутопій), є проблема особистості в тоталітарній системі в різних часових відрізках історії людства. Протистояння людини й суспільства завжди було актуальним питанням.

Класичні антиутопії з'явилися в тридцятих роках ХХ століття, "в період розквіту фашизму і культу особи" [12, 210]. Цей літературний жанр був популярним протягом усього минулого століття, оскільки дав можливість письменникам визначити загрозливі тенденції сьогодення та їх потенційні наслідки. Антиутопію розглядають як "засіб художнього моделювання і прогнозування, як оповідальний наратив та трансгресію, пародію і детектив, художній роман-енциклопедію чи роман-метафору, соціально-політичний та філософсько-психологічний твір" [9, 188].

Мета нашої роботи — розглянути, як інтерпретується проблема антагонізму особистості й суспільства у романі Олеся Бердника "Чаша Амріти" і повісті Аркадія і Бориса Стругацьких "Гидкі лебеді". Предметом дослідження будуть виступати образи головних героїв — Михайла Сагайдака ("Чаша Амріти") і Віктора Банєва ("Гидкі лебеді") та їх взаємодія із соціумом — від саморефлексії до активної діяльності.

Дослідники творчості братів Аркадія і Бориса Стругацьких та Олеся Бердника зауважують, що в текстах письменників присутні елементи поетики утопії та антиутопії. Зокрема, про це йдеться у працях О. Бороди [3],

Хауел [17], С. Чупрініна [19], В. Красноголовця [7], О. Хоменка [18].

Розгорнуті картини майбутніх соціальних, політичних відносин, державного устрою, характерні для утопічних та антиутопічних творів, не є основним предметом зображення у творах А. і Б. Стругацьких й О. Бердника. Більшу увагу митці приділяють Людині, взаємодії людини й оточення, окремі тексти будуються на антитезі суспільство — особистість.

На відміну від творців класичних антиутопій Олесь Бердник і брати Стругацькі обирають для зображення сучасне їм суспільство, прямо вказуючи країну і час, де відбуваються змальовані ними події, або хоча б алюзійно натякаючи. Антиутопія змальовує "кінець утопічної держави, але застерігає, що шукати її причини слід у сьогоденні" [17]. Саме сучасне митцям життя змальовується у творах, які були написані приблизно в один час — сімдесяті роки ХХ століття, "Чаша Амріти" й "Гидкі лебеді".

Роман Олеся Бердника "Чаша Амріти" вперше вийшов друком у 1968 році у видавництві "Радянський письменник". Це був пік популярності Олеся Павловича, письменник "часто зустрічався зі своїми читачами: в молодіжних клубах, школах, вузах. Він говорив про позаземні цивілізації, про факти з'явлення на Землі прибульців, про те, що факти контактів з іншими цивілізаціями зафіксовані у легендах та міфах різних народів. Говорив про те, що людина завжди має свободу вибору" [див. про це: 1]. Таке вільнодумство не пройшло поза увагою "вищих органів", як наслідок у "Літературній Україні" та інших газетах з'явилися розгромні рецензії на твори Олеся Бердника, і на "Чашу Амріти" зокрема, книги почали вилучати з бібліотек та книгарень. Однак твори митця все ж знайшли свого читача — після вилучення вони, як пишуть біографи, "зберігалися в приватних бібліотеках і передавалися з рук в руки" [10].

Задум повісті "Гидкі лебеді" з'явився в братів Стругацьких у квітні 1966 року, а в 1967 році вже був написаний другий і останній варіант повісті, який остаточно було відхилено редакцією видавництва "Молода гвардія". Повість мала досить типову для радянських часів долю — вона розповсюджувалась як самвидавівський рукопис, нелегально, без відома авторів друкувалася за кордоном, і лише в 1987 році повість вийшла друком в журналі "Даугава", а у 1988 році був опублікований роман "Кульгава доля", до якого "Гидкі лебеді" увійшли як вставний твір — улюблене дітище головного героя Фелікса Сорокіна, "старанно приховане від усіх, а, можливо, й назавжди" [13].

І Олесь Бердник, і Аркадій та Борис Стругацькі творили в тоталітарну добу заборон і жорсткої цензури, добу маніпулювання масами, коли під маскою благополуччя крився низький рівень культурного та економічного розвитку. Саме ця доба почасти відображена у творах, котрі стали предметом нашого дослідження. У повісті Стругацьких дія відбувається в післявоєнний період у неіснуючій країні, а Бердник прямо вказує на час і місце подій свого роману — це сучасний письменнику Радянський Союз і зокрема Київ.

У провінційному містечку, до якого висилають Віктора Баєва (персонаж твору «Гидкі лебеді»), постійно йде дощ. Колишній курорт, про що нагадують тепер лише назви "Сонячна вулиця" [13, 112], "Сонячні ворота" [13, 152], за час відсутності Банєва змінився — "покосилися паркани, під карнизами висипала біла пліснява, вилиняли фарби, а на вулицях безроздільно панував дощ" (переклад наш) [13, 83], містечко було просякнуте атмосферою запліснявілості, затхлості. Місто уособлює в собі буття усієї країни. Еліта міста — поліцмейстер, директор гімназії, бургомістр, член парламенту Росшепер Нант, які щодня напиваються в санаторії і влаштовують п'яні оргії, не можуть терпіти інакомислення, іншості мокреців, намагаються знищити їх, заарештувати. Можемо розглядати відносини офіційної влади міста з мокрецями як проекцію сюжету фантастичного твору на реалії радянської доби, а саме переслідування євреїв та інтелігенції, дисидентів.

Поряд з "елітою" — "золота молодь" міста — "здоровенні хлопці в золотих сорочках до колін" [13, 116], "емблема на грудях, емблема на палиці, емблема на касці, емблема на морді" [13, 117], серед них "племінничок поліцмейстера" — "юний Голіаф у спортивній куртці, сяючий численними емблемами, наш найпростіший штурмфюрер, віддана опора нації з резиновою палицею в задній кишені, гроза лівих, правих і поміркованих" [13, 47]. А над усім височить постать пана Президента, "батька нації" [13, 67], крізь дощ на вулицях сяють "золоті і сині заклики: "Президент — батько народу", "Легіонер Свободи — вірний син Президента", "Армія — наша грізна слава"" [13, 17], його портрети всюди — "в усіх газетах, у всіх підручниках, на всіх стінах" [13, 52].

У зображенні такого всеохоплюючого проникнення пана Президента в життя країни і кожного громадянина зокрема, бачимо алюзію на тоталітарний режим правління — "колюча проволока, солдати, пропуски — значить, пан Президент; значить обов'язково якась мерзота" [13, 67]. Як зазначають самі автори, "Гидкі лебеді" — це оповідь "про письменника в тоталітарній країні" [15]. Антитезою цієї антиутопічної картини виступають мокреці та їхні вихованці — діти, котрі прагнуть створити новий світ, не руйнуючи старого. Так у повісті поряд зі старим, запліснявілим, порочним містом з'являється "утопія ордена" [20, 56].

Головний герой повісті "Гидкі лебеді" не прагне взяти участь у побудові нового світу, навпаки, для нього така утопія є чимось неможливим, чужим. Розмірковуючи над описом цієї ситуації в художньому творі, Банєв розуміє — "ніякої утопії не вийде". Прагнучи залишитися в своєму недосконалому світі, Віктор у фіналі повісті говорить собі: "усе це чудово, та ось що, не забути б мені повернутися" [13, 165]. Переродження героя не відбувається, йому комфортніше залишатися в світі, де можна їсти мариновані міноги і розмірковувати над несправедливістю. Навіть коли Банєву здалося, що він заразився від мокреців, також став "надлюдиною", він жалкує за минулим — "ось і все, Віктор Банєв, п'яниця і хвалько. Не пити тобі більше, і не горлати пісні, і не реготати над дурницями, і не нести нісенітницю дерев'яним язиком, не вчиняти бійки, не буянити і не хуліганити, не лякати перехожих, не сваритися з поліцією, з паном Президентом, не завалюватися в нічні бари з галасливою компанією молодих шанувальників" [13, 143]. Незважаючи на те, що герою "відкрився справжній смисл існування" [11, 113], вдалося зазирнути у таємницю мокреців, для Банєва існує лише сьогодення, від якого він не спроможний відмовитися.

Оточення Михайла Сагайдака — еліта наукової думки — це бездуховні особи, які "люблять приємне життя", переслідують тваринні бажання: "ситі люди, химерна музика, плаский гумор і порожнеча" [2, 87]. Його дружина — яскравий представник застиглого в своїй самовдоволеності міщанства, для неї Сагайдак є швидше засобом для досягнення матеріальних благ: "поліровані меблі, серванти, порцеляна, блискучий паркет", "наступного року в нас має бути машина і дача", — ставить Ніна чоловіка перед фактом. Михайло проміняв свою мрію — стати астрономом — "перетворив у знаряддя для дисертації" [2, 80], зрадив дану в юності обітницю "забути свої інтереси. Честолюбство. Егоїзм. Пиху. Діяти ради інших, ради друзів... Життя — для інших" [2, 87].

Як бачимо, на прикладі оточення Сагайдака і Банєва зображене все суспільство, самі ж герої — "пересічні люди, не звеличені, неіздеалізовані" [11, 100], що характерно для романів-попереджень. Галина Сабат зазначає: "в основі сюжетної колізії антиутопії процес переродження людини; поступове прозріння героя стає рушійною силою сюжетного розвитку" [11, 110], причому головна увага приділяється зображенню "психологічних роздвоєнь, хитань героя" [11, 110]. Герої творів належать до інтелігенції: Михайло — вчений-астроном, Віктор — письменник. Однак при цьому вони продають свій талант, розум, знання, розмінюючись на дрібниці. У день свого сорокап'ятиріччя Сагайдак усвідомлює своє становище, бачить душевну пустоту: "Юродствуєш, сам перед собою граєш у прогресивного мислителя. А перед колегами. Залежність, перспектива, наукова кар'єра. Мовчи, не виправдовуйся, не будь лицеміром хоч на самоті!..." [2, 59]. Юнак, котрий мріяв з дитинства про зорі, про далекі світи, зник, натомість залишився літній чоловік, котрий не розуміє, для чого ж він живе. Давши в юності обітницю жити для людей, Сагайдак забуває про неї і пливе за течією.

Віктор Банєв засланий внаслідок конфлікту з паном президентом у провінційне містечко, де пройшло його дитинство. У провінції спосіб життя письменника залишається без змін: заходячи ввечері в ресторан, "Віктор відчув звичний підйом, відчуваючи наступаючий вечір, коли можна буде пити і безвідповідально теревенити і відсунути ліктем на завтра те, що дратувало, насідало сьогодні" [13, 17]. Для Банєва письменництво стає засобом для існування, однак його контролюють, обмежують: "Віктуар, ви ще хочете мати шматок хліба з маслом?", — запитує письменника референт пана Президента. — "Тоді припиніть бриньчати!"; бургомістр ставить Банєва перед необхідністю писати розгромну статтю про мокреців. Врешті-решт і рукописи Віктора тануть разом із містом.

Віктор Банєв та Михайло Сагайдак були поставлені перед життєвим вибором: залишитися в старому, порочному світі чи створювати світ новий з новими людьми, з новими законами буття. І кожен вирішує це питання по- своєму. Протягом твору Банєв намагається зрозуміти мокреців, допомагає їм вчасно отримати книги, навіть спробував ототожнити себе з ними, але він не може відмовитися від звичного, такого йому близького, хоча і недосконалого світу. Сагайдак же звільняється від "майї", від матеріального багатства, від докторського звання, від бюрократії й міщанства, від позбавленого духовності зв'язку з дружиною. "Ти — споживач науки. Я — хочу її творити" [2, 187], — говорить на прощання Михайло Ніні. У фіналі роману Сагайдак знаходить і усвідомлює самого себе, звертаючись до Матері Безмірності: "Я єсмь! Не пилинка, Мамо, не ефемера, не нікчема! Син твій рідний!... Дай напитися з єдиного джерела Істини. Мамо, я повертаюся з довгих мандрів і блукань" [2, 196].

Важливим для розуміння поетики названих творів є аналіз уведення в текст філософських алюзій. Саме у філософському вимірі герої намагаються осмислити власне буття. На початку роману "Чаша Амріти" з'являється Свамі Рішідева, котрий знайомить Сагайдака із головними засадами індійської філософії. Саме Рішідева пропонує Сагайдаку і Стоуну вибратися з пастки, зберегти життя, давши обітницю жити заради інших, яку Сагайдак все ж порушує. Рішідева "обрав нову стежину у науці — взаємозв'язок усього живого і "неживого" в Природі, органічного і неорганічного. Зв'язок між людьми і тваринами, зорями і квітами, птахами і сонцем. І не лише механічний зв'язок, який легко довести, а свідомий зв'язок по закону Єдності, який має привести в майбутньому до появи цілком нової Людини" [2, 72]. Таким чином на сторінках роману з'являється образ самодостатньої особистості, котра, за допомогою "свідомої еволюції" [2, 73] має створити новий, збратаний світ Природи. Зауважмо, що ідея свідомої еволюції людства є лейтмотивом усієї творчості Олеся Бердника.

Стругацькі вводять у повість таємничий образ мокреців, які, як зазначалося вище, можуть розглядатися як алюзія на інтелігенцію радянських часів. Проте американська дослідниця творчості Аркадія і Бориса Стругацьких Івана Хауел бачить в цьому образі продовження традицій російського філософа Миколи Федорова, котрий прагнув "великого синтезу наукового раціоналізму й містичного ідеалізму" [17]. На думку дослідниці, мокреці "представляють той самий тип суперцивілізації, що й Мандрівники (в циклі історії майбутнього) чи людени (в романі "Хвилі гасять вітер")... вони відбирають найбільш багатообіцяючих людських осіб, щоб населити ними свій утопічний світ" [17].

Самі мокреці вже не є людьми, вони — "хомо супери" [13, 141], асексуальні, відсторонені від звичайного життя інтелектуали, котрі жити не можуть без читання, метою їхнього існування є виховання представників нового світу, розвиток у дітей високого інтелекту, надвідчуттів ("ми думали туман", — говорить донька Банєва Ірма, анітрохи не змерзши після прогулянки під дощем). Та виконавши свою місію, мокреці йдуть, залишаються лише раптово дорослі діти, і місто, обігріте й очищене сонячними променями. Саме в цьому тексті відбувається перехід до тієї фази творчості письменників, що характеризується як "поразка гуманізму" [17], і починається діалог із Миколою Федоровим, котрий покладав на Людину відповідальність за регулювання природи, здатність керувати нею під час духовної еволюції світу. Людина, за Федоровим, "відіграє центральну активну роль у власному спасінні" [17].

В однойменному розділі роману Олеся Бердника "Чаша Амріти" ми також бачимо образ Надлюдини. Знаходячись у психіатричній лікарні, Сагайдак чує оповідь про "царство правди" [2, 165] — Біловоди, чудесний край в

Гімалаях, куди подорожував його лікар Григорій Сокіл. Олесь Бердник порівнює мудреців із Прометеєм (пряма авторська вказівка), котрий намагався повстати "супроти сліпого закону Природи" [2, 170]. Перед читачем постають гімалайські мудреці, пришельці з іншого світу, зовні схожі від людей, але набагато мудріші, їхній духовний і науковий розвиток значно випереджає земний. Однак вони не поспішають відкривати людям вищу мудрість, оскільки відкрита поява серед людей паралізувала б їхню волю. У творі пришельці виступають швидше як спостерігачі, згодні прийти до людей, коли настане час. Отже, образ Надлюдини у Олеся Бердника є більш гуманним, гімалайські мудреці виступають як вищі брати по розуму, котрі, однак, не відбирають у людства змоги розвиватися самостійно. У цьому Бердник суголосний із поглядами Стругацьких щодо невтручання у плин чужої історії, вираженими у таких творах російських фантастів, як "Спроба втечі", "Важко бути богом".

Досить важливим для розуміння проблеми протистояння конкретного індивідууму та його оточення, що розкривається в названих вище творах, є прочитання повісті Стругацьких "Гидкі лебеді" в контексті роману "Кульгава доля", головний герой якого — Фелікс Сорокін — також письменник, творчо обдарована людина. Сорокін пише твори на соц. замовлення (військові нариси, оповідання на патріотичні теми), відвідує клубний ресторан, рецензує твори початківців, спілкується з друзями по перу, однак лише іноді він залишається "наодинці з самим собою, але не з тим, кого знають за комісіями, семінарами, редакціями й клубному ресторану, а з тим, кого не знають ніде" [14, 305] — з автором Синьої теки. У романі "Кульгава доля" ми не зустрінемо назву вставного твору "Гидкі лебеді", протягом усієї оповіді, автор називатиме своє творіння просто і водночас загадково — «Синяя папка». У цій теці знаходяться рукописи, що, на думку Сорокіна, ніколи не будуть надруковані, в усякому разі, за його життя. "У мене їх тут десять тисяч чоловік у моєму місті... І невимовну насолоду приносило мені керувати їхніми долями, приводити у зіткнення одного з одним і з похмурими дивами, у які вони в мене виявилися вплутаними" [14, 308]. Як зазначає Г. Іванюта, смисл такої художньої побудови лежить на поверхні: "полеміка з нормативною соціалістичною поетикою, котра жорстко кодифікує можливі у тексті причинно-наслідкові зв'язки, переводиться в область прагматики тексту" [6, 112]. І якщо Фелікс Сорокін має цю віддушину, за допомогою якої він може хоча б на деякий час залишатися самим собою, то Михайло Сагайдак перетворює своє захоплення астрономією на брутальний спосіб заробляти гроші й мати вигідне становище в суспільстві. Лише після душевного переродження Михайло згадує про своє захоплення зорями і прямує до юнацького товариства "Космос і Я", розуміючи, що "нічого не скінчилось, нічого не втрачено. Хіба, може, лише ілюзії. А все прекрасне — не згине" [2, 195].

Фантастичні твори Олеся Бердника та Аркадія і Бориса Стругацьких віддзеркалюють сучасну письменникам-фантастам реальність. Образи головних героїв роману "Чаша Амріти" і повісті "Гидкі лебеді" постають як інтелектуали, котрі сумніваються, знаходяться у пошуку, — такий герой є типовим для літератури попередження. Автори інтерпретують актуальні проблеми ХХ століття, зокрема й проблему протистояння творчої людини і суспільства, уводячи у текст філософські роздуми про свідому еволюцію людства, взаємодію людини і природи. Фантастична проза цих письменників розкриває низку тем, актуальних не лише для фантастики ХХ століття, але й для сучасного читача. Подальшого детального дослідження потребує порівняльний аналіз інших аспектів типологічних збігів і генетичних зв'язків творів Олеся Бердника й Аркадія та Бориса Стругацьких задля поглибленого прочитання їх текстів.

Література

Бердник Г. Зорі та терни Олеся Бердника / Громовиця Бердник // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://berdnyk.com.ua/index.html

Бердник О.П. Чаша Амріти : Роман-феєрія / Олесь Павлович Бердник. — К. : Дніпро, 1989. — 270 с.

Борода Е. Человек перед лицом технического прогресса в творчестве А.Н. и Б.Н.Стругацких / Елена Борода // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://rusf.ru/abs/rec/bor pold.htm

Быков Д. Прекрасные утята (о пользе чтения Стругацких) / Дмитрий Быков // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://www.yavlinsky.ru/news/index.phtml?...

Добрынская Н.Г. Остров Крым — миф, утопия, антиутопия / Наталья Георгиевна Добрынская // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://elib.crimea.edu/culture/culture10/...

Иванюта Г.Л. Из наблюдений за поэтикой поздних Стругацких. " Хромая судьба" / Г. Л. Иванюта // Вестник Удмуртского государственного университета имени 50 лет СССР,1993. — № 4. — С. 112 — 114.

Красноголовець В. "Камертон Дажбога" як коловерть феєричних подій у спіралях еволюції Всесвіту / Володимир Красноголовець // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://berdnyk.com.ua/materialy2.html

Нямцу А.Е. Поэтика современной фантастики / Анатолий Евгеньевич Нямцу. — Черновцы : Рута, 2002. — 240 с.

Пархоменко 1.1. Антиутопія в умовах глобалізації / 1.1. Пархоменко // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. — №836. Серія Філологія. Випуск 54. — Харків, 2008. — С. 187-189.

Петрова А. Убийство забвением / Анна Петрова // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://berdnyk.com.ua/materialy5.html

Сабат Г. У лабіринтах утопії й антиутопії / Галина Петрівна Сабат. — Дрогобич : Коло, 2002. — 160 с.

Силич Л.Е. Современное общество сквозь призму антиутопий / Л.Е. Силич // Культура народов Причерноморья. -1999. -№6. — С. 210-213.

Стругацкий А.Н., Стругацкий Б.Н. Гадкие лебеди / Стругацкий Аркадий Натанович, Стругацкий Борис Натанович // Сборник научной фантастики. Вып. 34 / [сост. Зарецкая М.А., Чуткова Л.А.] — М. : Знание, 1991. — С.10-165.

Стругацкий А.Н., Стругацкий Б.Н. Хромая судьба. Пять ложек эликсира: Фантастичиские романы, повести, рассказы, пьесы / Аркадий Натанович Стругацкий, Борис Натанович Стругацкий / [составитель Н. Ютанов; послесловие С. Переслегин; иллюстрации Я. Ашмариной] — М. : "ООО Издательство АСТ"; СПб. : Terra Fantastica, 2002. — 539 с.

Стругацкий Б.Н. Комментарии к пройденному. 1979 — 1984 гг. / Борис Натанович Стругацкий // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://rusf.ru/abs/books/bns-08.htm

Урбан А. Фантастическая или философская / А. Урбан // Нева. — 1965. — № 7. — С. 172 -178.

Хауэлл И. Апокалиптический реализм: Фантастика Аркадия и Бориса Стругацких / Ивона Харуэлл // [Електронний ресурс] : http://fan.lib.ru/a/ashkinazi_l_a/text_21...

Хоменко О. Провісник зоряного вирію / Олександр Хоменко // Бердник Олесь. Золоті ворота: Поезія, публіцистика, інтерв'ю / [упоряд. та передм. Г. Бердник] — К. : Смолоскип, 2008. — С. 365-378.

Чупринин С. Русская литература сегодня: Жизнь по понятиям / Сергей Иванович Чупринин. — М. : Время, 2007. — 768 с.

Шацкий Е. Утопия и традиция / Ежи Шацкий : [пер. с польск. В. А. Чаликова] / Общ. ред. и послесл. В. А. Чаликовой. — М. : Прогресс, 1990. — 456 с.

Анотація

У статті досліджується інтерпретація проблеми антагонізму особистості і суспільства у романі Олеся Бердника "Чаша Амріти" і повісті братів Аркадія і Бориса Стругацьких "Гидкі лебеді". Під час аналізу з'ясовано, що особливістю зазначених творів є яскраво виражені антиутопічні мотиви, які проявляються на сюжетно-композиційному та образному рівнях, унаочнюють конфлікт людини і суспільства.

Ключові слова: утопія, антиутопія, антагонізм, тоталітарний режим, надлюдина.

Аннотация

В статье исследуется интерпретация проблемы антагонизма личности и общества в романе Олеся Бердника "Чаша Амриты" и повести братьев Аркадия и Бориса Стругацких "Гадкие лебеди". Во время анализа выяснено, что особенностью названых произведений являются ярко выраженные антиутопические мотивы, которые проявляются на сюжетно-композиционном и образном уровнях.

Ключевые слова: утопия, антиутопия, антагонизм, тоталитарный режим, сверхчеловек.

http://bo0k.net/index.php?p=achapter&...

“Хотя научная фантастика уже по своей природе роман -

тична, фантасты — писатели в своём творчестве бывают

романтиками больше или меньше. Произведения

братьев Стругацких в плане выдумки не менее фанта-

стичны, чем произведения Бердника, но натуралисти-

ческих элементов у этих писателей наглядно больше.

Они стремятся достичь даже в невероятнейшем эф-

фекте полной правдоподобности, и , как правило, дос-

тигают.Это, естественно, старая традиция в современ-

ной научно-фантастической литературе.Олесь Бердник,

принадлежащий к более романтичным фантастам, такую

традицию или сознательно ломает, или спонтанно нару-

шает, переходя в своих произведениях, а особенно в

этом романе, от почти полностью бытового изложения

к присущей старинным легендам торжественности.

Его творчеству свойственна динамичность изложения,

иногда просто безудержная.Недаром же он свои романы

называет романами — феериями.

Литературовед Михаил Доленго — Клоков.

Олесь Бердник ДІТИ БЕЗМЕЖЖЯ 1964