Знаю, який вихор обуреного протесту викликає в багатьох цей епізод. Мовляв, от до чого кровожерливий Бог у цих юдеїв: людського жертвоприношення зажадав, окаянний! І лише в останню секунду посміхнувся в бороду та й підкинув поближче до жертовника ягня — те саме, котре заплуталося в кущах... От іще любитель полоскотати свої й чужі нервишки знайшовся! І не робив же Він нічого у масі інших випадків: наприклад, коли десятки тисяч євреїв протягом якихось двох-трьох днів були по-звірячому замордовані у Бабиному Яру, коли сотні тисяч гинули у концтаборах і димом вилітали у труби крематоріїв... Чом же Всемогутній Бог і пальцем не ворухнув для порятунку цих людей?!

Спробуй розтлумачити іншим, у чому тут справа, де тут логіка? Поясни все це хоча б самому собі...

Не треба пояснень. Розповім-но краще мідраш. Адже мідраш — річ цікава: хочеш вір, не хочеш — як хочеш. Сказка — ложь, да в ней намек...

Так, усього цього не було.

А якщо було — то не так.

Але все-таки було!

Хоча знати цього я не можу: мене-то ще й на світі не було…

Загалом, послухайте, що сталося одного разу з єврейським хлопчиком на ім’я Мотя.

* * *

Був він, як то кажуть, зразковою, слухняною дитиною, а якщо пустував, то лише іноді й зовсім трішечки. Жив Мотя на Подолі. Перед самою війною встиг закінчити перший клас однієї з київських шкіл, слухався тата Веню і бабу Дору. Тато вчителем був у тій самій школі, перший клас якої Мотя закінчити встиг, а бабуле Дора вдома сиділа, Мотю доглядала, коли він зі школи після занять вертався. А мами в Моті не було: померла його мамеле давно-давно, коли він іще зовсім маленьким був. Доктором вона працювала, дорослі говорили, поїхала якось “на епідемію”, там заразилася й померла, там і похована — далеко десь, в одній з азіатських радянських республік. Така от історія.

Ще пам'ятав Мотя дідуся Іцика. Він також помер, але вже пізніше — приблизно за рік до війни. Дідусь Іцик теж вдома сидів, але з Мотею розмовляв зрідка, в основному з бабою Дорою. А от з татом Венею взагалі не ладив: у школі тато мав добру репутацію, і крім того (а може, навпаки — тому що) був дуже “ідейним”. Цього Мотя ну аж ніяк не розумів, незважаючи на свої успіхи у школі: що означає “на гарному рахунку” і що таке “ідейний”? Коли говорили “на рахунку”, він уявляв величезну рахівницю, на якій бухгалтери підраховують великі числа, кидаючи кістяшки туди-сюди. Але щоби тато Веня сидів на якійсь рахівниці!.. Ні на чому такому він не сидів, окрім стільця чи ліжка.

А що таке “ідейний”?.. Мотя знав, що дідусь щосуботи, котру він називав “шабас”, ходить у синагогу Розенберга, розташовану на вулиці Щекавицькій, а тато через це завжди страшенно лаявся. Батько навіть багато разів голосно, розкатуючи слова, вимовляв такого вірша:

— Плюньмо на Бога,

Закриймо синагогу!

За що дідусь Іцик на нього страшно сердився, голосно кричав і навіть ногами тупотів.

— Та зрозумійте ж, батьку! — кричав тоді тато Веня дідусю Іцику (хоча останній насправді доводився йому не батьком, а тестем). — Та зрозумійте ж, нарешті: через вас мені в завучі ніколи не просунутися! Ну, що це таке, справді?! Що у вас за звички старорежимні?! Припиніть, будь ласка! Наука давно довела, що ніякого Бога не існує, а ви...

— Веню! Тебе не просувають у завучі не тому, що я до синагоги ходжу, а тому, що ти а'їд! І до того ж ідейний дурень, якщо кажеш такі речі! — лаявся у відповідь дідусь Іцик і далі переходив на їдиш, якого Мотя й зовсім не розумів, за винятком декількох засвоєних від бабуле Дори висловів.

Отак вони й жили, допоки дідусь Іцик не помер. А тоді утрьох залишилися: Мотя, ідейний учитель тато Веня, що у школі на гарному рахунку був, але в завучі усе ще не просунувся, та бабуле Дора.

А потім почалася війна…

* * *

Першою померла бабуле Дора. Але вона не пішла до Бабиного Яру, як ви могли би подумати — ні. Задушливим серпневим днем бабуся мирно заснула на продавленому диванчику, та так і не прокинулася. Взагалі-то дивно, як вона стільки протрималася після смерті чоловіка: як дідуся Іцика не стало, бабуле дуже здала, кульгати на праву ногу почала, поплакувала тайкома, щоб ніхто не бачив. А після 22 червня усе повторювала, немов заведена:

— Іцику, Іцику! Недарма казав ти: “Постривайте, відгукнеться вам, ідейним!..” Іцику, Іцику, ти пішов, а мене навіщо залишив?! Іцику, забери мене до себе...

Коли бабуле заснула удень і не прокинулася, сусідка їхня, тітка Клава, так і сказала, перехрестившись: “Усе, відстраждала! Пішла до чоловіка”. На що тато розлютився й обізвав її богомольною дурепою.

Коротше, поховали бабусю, і постало питання: а хто ж буде тепер за Мотею наглядати? Тата Веню до армії не забрали — щось там у нього з легенями було хронічне. (Він же і з мамою, котрої Мотя не пам'ятав навіть, свого часу в лікарні познайомився.) Так що не пішов тато до армії, а у Києві залишився, у школі своїй. Та тільки його увесь час мобілізували то на риття окопів, то на інші оборонні роботи. Щоправда, баба-сусідка, та сама “богомольна дурепа” тітка Клава, згодна була допомогти, та тільки тато не дуже-то цього хотів...

Але незабаром усе вирішилося саме собою: скінчився серпень, німці, зрештою, не тільки обійшли Київ стороною, усе стрімкіше просуваючи далі, але й замкнули кільце оточення. З кожним днем ставало усе очевидніше: трагічний фінал наближається. Тоді й роботи припинилися, радянські війська почали стрімко залишати місто, аби з боями прориватися на схід, на з'єднання з основними силами. Дехто з цивільних вдавався до відчайдушних спроб утекти... але тільки не тато Веня: адже він ідейним був, і якщо йому веліли залишитися ув школі, отже, тут його вчительське місце! Й нікуди втікати не слід.

Так Мотя й тато Веня зустріли 20 вересня: цього дня до Києва увійшли німці.

* * *

Як вже було сказано, бабуле Дора незадовго до смерті частенько повторювала: “Іцику, Іцику, навіщо ти мене залишив?!”

Мотя був ще занадто малим, аби по-справжньому глибоко задаватися питаннями про мету і сенс життя. Ні, ясна річ, він був допитливим хлопчиком, і примарні тіні подібних думок вже почали виникати в його кучерявій голівці. Але хоча вони й виникали час від часу, однак не хвилювали Мотю по-справжньому. Тим паче, він, як і належить слухняному хлопчикові, задавав питання, що виникали, старшим. Тоді бабуле Дора (доки жива була і не плакала за дідусем Іциком) підхоплювала його на руки, обіймала, тискала, цілувала та відповідала: “А от для тебе і живу, а'мейдл кецеле!..”

Ну, а тато Веня розповідав щось довге й дуже плутане, чого Мотя взагалі не розумів. Але тато говорив так складно, кучеряво, із таким захватом, що ставало зрозумілим: попереду всіх чекає справді прекрасне майбутнє! І Мотю в тому числі. Шкода тільки, мама не дожила...

Звісно, Мотя вірив дорослим — ну, як міг маленький хлопчик не вірити власній бабуле і вже тим паче — ідейному тату?! Зрозуміло, все буде добре, і всі один одного люблять. Ну, хіба що крім буржуїв усіляких та ворогів народу. А також Мишка з третього-“бе”, що вічно задирає молодших. Але з Мишком успішно справлялися вчителі на чолі з татом. Вороги народу сиділи там, де їм призначив сидіти мудрий товариш Сталін. А від буржуїв усіляких мирних людей захищала непереможна Червона Армія — як от від білофінів, наприклад...

Тепер же, з початком війни з'ясувалося, що не все у світі настільки ідеально, як уявлялося Моті зі слів дорослих. Німецькі фашисти виявилися не такими вже вірними друзями Радянського Союзу, як писали перед війною газети. Німці регулярно бомбили Київ, а тепер навіть готувалися увірватися до міста. І найстрашніше: єдина тепер доросла людина в їхній маленькій родині — завжди і в усьому твердо впевнений, ідейний тато Веня зовсім не був готовий до подібного перебігу подій! Коли наші війська нарешті залишили місто, і одну-єдину добу Київ, фактично, стояв взагалі нічийним, немовби поза війною, що бухала снарядами далеко за околицею, тато Веня ще на щось сподівався... хоча не зовсім зрозуміло, на що саме.

А от вступ німців у Київ став для нього справжньою катастрофою! Того дня він так і не вийшов на вулицю. Згорбившись, сидів він, почорнілий і дуже змарнілий, у кутку кухні й не відповідав на запитання Моті, що хоч і намагався не приставати до батька, відчуваючи негаразди, однак зовсім утриматися від розпитів не міг. І тільки понадвечір, коли зголоднілий Мотя вже вкотре смикнув його за рукав непраної сорочки й запитав:

— Та-ат-у-у, а коли ми будемо їсти? Я голодний, — відповів щось дивне, причому зовсім недоречне:

— А знаєш, синку... сьогодні ж Новий Рік!

— Який ще Новий Рік?! — сторопів Мотя, котрий добре знав, що до 1 січня ще дуже далеко. І раптом злякавшись, що тато збожеволів, закричав сам не свій: — Тату! Та-точ-ку-у!!! Ти чого?!

— Не бійся, синку, — якось дуже тихо й напрочуд спокійно відповів такий ідейний тато Веня, — не бійся. Це Рашашонем, єврейський Новий Рік. Дідусь Іцик... А я ніколи...

Очі в тата дивно заблищали, голос затремтів, він нібито поперхнувся словами, але зібрався з силами і мовив:

— Раз Новий Рік, тож у нас починається нове життя. От, синку, наші залишили Київ, хоча товариш Сталін наказав триматися до останнього. Але останній солдат не помер на вулиці. Останні пішли — а нас... кинули напризволяще. Якщо нас навіть свої віддають... А такого ніколи... Ні-ко-ли-и-и...

Тато знов ковтнув повітря, підняв руку, покивав у повітрі відстовбурченим пальцем і з дивною інтонацією сказав:

— І тут — Новий Рік. Новий, розумієш?.. Щось буде з нами нове. Щось небачене. А от що? Ех-хе-хех, довідатися б...

Але що саме буде, тато так і не сказав. І Мотя нарешті відчепився від нього, здивований тим, що така освічена й авторитетна людина, як його тато, уперше в житті чогось та й не знає. Хлопчик повечеряв тим, що знайшов у буфеті на кухні, і залишився задоволений хоча б цією малістю.

Втім, у перші дні німецької окупації нічого нового і занадто вже несподіваного начебто б не відбулося. Щоправда, деяких громадян, котрі заходилися грабувати крамниці, німці для острашки пристрелили або повісили... Але, принаймні, з Мотею і з татом Венею усе було гаразд.

Однак потім почали самі собою вибухати будинку на Хрещатику. У центрі міста почалася паніка, хвилі якої прокотилися по всьому місту, досягнувши й Подолу.

І тоді одразу всі паркани й телеграфні стовпи виявилися обклеєними листівками, що містили сумнозвісний наказ: “Усім жидам міста Києва…”

* * *

— Сьогодні Судний день, і нас судитимуть за справи наші.

Це було перше, що почув Мотя від тата, коли вони підійшли до дверей квартири. Доти тато Веня не проронив ані слова: розштовхав сина ще затемна, напоїв морквяним чаєм із скибкою хліба, допоміг Моті одягтися, одягся сам, узяв приготовлені з вечора пожитки (стареньку фанерну валізу й наплечника) — і все у повному мовчанні.

А тепер раптом заговорив.

Так ще про якийсь суд.

— Що буде? — перепитав уражений Мотя.

— Суд над нами. Як сказав би дідусь Іцик, суд над євреями відбувається в Рашашонем, а вирок виноситься на...

Тут батько раптом замовк із напіввідкритим ротом, так що Мотя змушений був посмикати його за полу осіннього пальтечка, щоб вивести зі ступору. Мотя й сам пам'ятав, що дідусь Іцик говорив так, але ж ідейний тато Веня ніколи не повторював за дідусем подібні дурості, як раптом сьогодні... Чого б це?!

— А? Що? Так, так... Вирок виноситься на Йом Кіпур. Ти не розумієш, що це таке. На щастя, — тато Веня через силу посміхнувся й додав якось розгублено: — А я от розумію. Я ще пам'ятаю, як таким же малесеньким хлопчиком, як ти, мене навчили...

Він замовк, уважно подивився на Мотю, раптом скуйовдив його кучерявеньку голівку і сказав:

— А втім, синку, не слухай. Я просто розклеївся останнім часом. Адже товариш Сталін наказав утримувати Київ за будь-яку ціну, а наші ж і не утримали. От я й розклеївся... тобто, дуже сильно засмутився, синку! Так що все це не має абсолютно ніякого значення...

— Що не має? — не зрозумів Мотя.

Батько присів перед ним навпочіпки і, заглядаючи прямо в очі, відповів чесно, немовби дорослому:

— Та усе це. Кажу ж, засмутився я. Дуже засмутився, зрозумій!.. Крім того, усі наші близькі уже померли: бабуся Дора, дідусь Іцик, мама. Одні ми з тобою залишилися. Але я, звісно, не маю права таке казати, тому що зобов'язаний подбати про тебе. Так що пробач мені, маля, якщо щось не так. Я винуватий — пробач.

Це було настільки незвичайно (те, що розумний дорослий тато Веня просить вибачення в нього, маленького хлопчика), що Мотя знову сторопів. А батько якось винувато зазирав йому в очі й таємничо нашіптував:

— Ти пробач мене, сыночку! Пробачиш, еге ж?!

І тоді, впоравшися із збентеженням, Мотя відповів:

— Звісно ж, тату.

І додав те, чого й сам від себе не чекав, але що народилося десь у глибині душі:

— І ти мене прости, татоньку.

Великі карі, трохи лупаті очі тата Вені якось дивно витріщилися, на обличчі з'явився такий вираз, немовби він збирався вигукнути у нападі замилування: “О-та-ко-о-о-ї-і-і!..” Втім, тримався цей вираз на обличчі лише пару секунд.

— Ну, звісно! — тут батько невимушено розсміявся (уперше за останній час), притиснув Мотю до себе, міцно поцілував і сказав:

— Ну, пішли. Вже час...

Мотя підбадьорився разом із батьком, і вони вийшли на сходи. Й навіть те, що тітка Клава, котра чергувала біля своїх дверей, потихеньку хрестилася й шепотіла молитву, не викликало в тата Вені звичайного роздратування. Вони з Мотею просто вийшли з під'їзду і разом з іншими попленталися по звивистих вуличках на гору. На вулицю Мельникова. Вона ж Дорогожицька...

Не зважаючи на те, що людей поступово ставало дедалі більше, і багато хто нервувався, тато Веня з Мотею йшли спокійно: а чого хвилюватися, справді? Хіба ж уперше сталося так, що хтось комусь наказує кудись з'явитися під загрозою розстрілу! Тим паче, у юрбі говорили, що їх усіх просто організовано вивезуть з міста й відправлять до Палестини. Де це, Мотя точно не знав, але не надто хвилювався: тато ж поруч, отже, він подбає, щоб усе було добре.

Та й піти кудись були вже неможливо: поліцаї з двірниками стежили, щоб ніхто не вивалився убік з юрби. Доки вони йшли, декілька людей пробували кинутися втікати — так за ними миттю погналися, і вже здалеку захлопали постріли. Швидше за все, втікачів убили.

— Нічого, синку, нічого. Головне — не боятися й не робити дурощів. Тоді все буде гаразд, — говорив тато й підбадьорливо поплескував Мотю по плечу, намагаючись, утім, ненароком не подивитися сину в очі.

Щоправда, по мірі наближення до перетину вулиць Мельникова й Доктерівської, зазначеному в наказі, батьківські поплескування по плечу все частішали, а впевненість у його голосі звучала усе слабкіше. Нарешті, вже без жодних поплескувань, батько нервово мовив, звертаючись незрозуміло до кого:

— Ну чому з нами?! За що?..

Цього разу Мотя ні про що не запитав, лише здивовано підняв очі на тата. Немов відчувши погляд, батько прошепотів ледь чутно:

— А знаєш, синку, що повне ім'я дідуся Іцика було — Іцхак?..

— Ні-і, — мотнув головою Мотя. — А що?

— Нічого. Ти не знаєш, але це... Так звали героя однієї книги...

Тато Веня зітхнув і додав із жалем:

— Ти не знаєш. Ти стільки ще не знаєш... Я ніколи не розповідав, дідусеві й бабусі теж не дозволяв. Не знав... І припустити не міг, що от так...

Він не докінчив. А Мотя вже звично не запитувала. Тим більше, що вони майже вже прийшли, і саме тут розпочалося найжахливіше сум'яття й тиснява. Справа погіршувалась від того, що на Київ насувалися сутінки, і тим зліше охоронці підганяли тих, що прийшли:

— Шнель, шнель, юде!..

Потім сталося взагалі щось незрозуміле: в батька відібрали фанерну валізу, наплечника й документи, змусили зняти пальто, витрусили з пальтечка й Мотю. І штовхнули обох далі:

— Шнель!

Тут тато зненацька схилився до його вуха й гарячкувато зашепотів:

— Твоя покійна мама хотіла назвати тебе на честь батька — тобто, теж Іциком! Іцхаком. Але я не дозволив. Мені дуже-дуже подобається “Поема про Рудого Мотеле” Йосипа Уткіна, от я й наполіг, і ми нарекли тебе Мотею. А тепер я розумію... Ти не знаєш, але Абрахам хотів принести Іцхака в жертву...

Помітивши, що батько йде недостатньо швидко і щось шепоче Моті, один з німців підступнув до них, уперіщив тата Веню кийком по спині й загорлав щосили:

— Шнеллер, юде!!!

Проте, тато ще встиг прохрипіти, скорчившись від болю:

— А той усе одно вцілів! У цьому сенс!..

Далі не договорив, тому що німець заходився бити кийком по черзі і його, й Мотю, а потім штовхнув у справжній “живий коридор”, утворений такими ж розлюченими німцями з кийками, та ще й з вівчарками на повідцях. Ні Мотя, ані тато Веня не робили нічого поганого, навіть втекти не намагалися, а тільки покірно йшли, роздягаючись на ходу й кидаючи речі на відповідні купи. Але їх усе одно лупили кийками й репетували:

— Шнель!

Батька змусили роздягнутися зовсім, Моті ж чомусь дозволили не скидати трусики й майку: чи то дитячі речі німців не надто цікавили, чи то поспішали впоратися до близького вже заходу. Групу побитих, закривавлених людей, що зібралася по цей бік “живого коридору”, погнали далі:

— Шнель!

Намагаючись триматися якнайближче до хитаючогося тата Вені, Мотя увійшов до вузького коридору, прокопаного, як виявилося, у схилі гігантської яруги.

— Реп’яхів Яр, — сказав хтось.

— Ні, Бабин Яр, — поправив інший.

Поступово усі вийшли на вузький уступ і, притискаючись до прямовисної земляної стіни, розтяглися по стежині. І тут сталося щось несподіване: незважаючи на слабкість, тато Веня підхопив Мотю на руки, ризикуючи оступитися й зірватися у прірву, підняв хлопчика над головою й заговорив:

— Господи, я дуже давно не звертався до Тебе! Але прийми в жертву єдиного улюбленого сина мого Іцхака...

Ні люди, що стояли поруч, ані сам Мотя — ніхто не встиг зрозуміти, що це було: чи то батько остаточно збожеволів від переляку, чи то почуття, придушувані усе свідоме життя, раптом взяли гору. Усе вирішив кулемет, що вдарив із протилежного боку яру.

Вбиті кулями, люди полетіли в його чорну зяючу пащу.

* * *

Мотя опритомнів уночі. Чомусь уявивши, що приносить сина в жертву, в останньому пориві батько підняв його над головою — і німецькі кулі просвистіли нижче, навіть не зачепивши дитину. Він був приголомшений падінням з п’ятнадцятиметрової висоти, проте не розбився, оскільки на дні яру в декілька шарів лежали мертві чи вмираючі люди. Десь неподалік чи то німці, чи поліцаї ходили по трупах, висвітлюючи шлях ліхтариком, виглядали недобитих і стріляли у них. Можливо, те місце, де лежав Мотя, вони вже пройшли, а може, навпаки — дійти просто полінувалися, тільки уцілілого хлопчика ніхто не помітив. Але тільки десь за годину, коли вже анічогісінько не було видно, ходіння припинилося.

Мотя спробувала навпомацки відшукати в купі теплих ще тіл тата Веню, але не зміг. Дуже боячись видати себе бодай чимось, закусивши губу, щоби ненароком не скрикнути, хлопчик поповз спочатку уздовж стіни яру, що йшла прямовисно до неба. А потім, коли жахливий килим з неостиглих іще, злегка притрушених піском трупів скінчився, Мотя спробував піднятися по стіні нагору. І тут, у неясному світлі місяця, що ховався у хмарах, зовсім зненацька для себе побачив ще одного товариша по нещастю.

Власне, це була невисока на зріст жінка, теж абияк одягнена (з чого можна було вивести, що як і Мотю з батьком, її розстрілювали наспіх — в одній з останніх партій) і теж перемазана кров'ю. Познайомилися. Виявилось, що жінку звуть Діною, що в неї пошкоджена права рука. На відміну від Моті, у тітки Діни у місті залишилась родина: чоловік-росіянин і двоє дітей, тому вона запропонувала вибиратися з яру разом, а потім... коротше, потім допоможе чоловік чи його родичі. Сховають і не видадуть.

Мотя зітхнув із полегшенням. Відчувши себе на цьому світі у повній самоті, він страшенно боявся усього: цього моторошного місця, трупів на дні яру, поліцаїв, німців, вівчарок, темряви... І, звісно ж, самотності. А тут раптом — доросла тітонька поруч. Не знаючий, що таке материнське тепло, поруч з тіткою Діною Мотя почувався легко, впевнено й головне — спокійно. Щоправда, вибратися цієї ж ночі з яру не вдалося. Довелось на світанку сховатися в кущі, ще й притрусивши одне одного задля маскування піском. І цілий день слухати стрекотіння кулемета на краю урвища, передсмертні лементи й стогони.

У другій половині дня Мотя з острахом помітив, що тітка Діна починає час від часу впадати в забуття. Йому стало моторошно. Тим паче, що разом із самотністю навалилися спогади про останні хвилини перед розстрілом і про дивну поведінку збожеволілого батька. Мотя зовсім не розумів, у чім тут річ і чом тато Веня, зазвичай такий ідейний та раціональний, так зненацька збожеволів. Щоправда, саме завдяки цьому божевіллю Мотя й вижив, але все ж...

Але ж, з іншого боку, батько говорив саме про це: “Абрахам хотів принести Іцхака в жертву, але той усе одно вцілів, от який сенс...” А потім підняв Мотю над головою й заблагав до Бога: “Прийми в жертву єдиного улюбленого сина мого...”

Батько ніколи так не робив, більш того — завжди лаявся з приводу сліпого релігійного фанатизму із дідусем Іциком.

А Іцик — це, виявляється, Іцхак.

І Мотю мали назвати ні його честь...

“Прийми сина мого Іцхака..”

Хлопчик не розумів усього цього. Не розумів, про який сенс говорив тато Веня. Але це були його останні у житті слова. Останній, цілком божевільний, неприродний вчинок. І от Мотя живий. Завдяки божевіллю батька. Тож якийсь сенс повинен бути в усьому цьому.

Неодмінно має бути...

Та тільки як докопатися до сенсу йому — маленькому хлопчикові?!

А тим часом, тітка Діна всі частіше зомлівала. Й навіть починала потроху стогнати, чим цілком могла привернути чиюсь увагу...

Проте, на щастя, усе обійшлося: із настанням темряви Мотя, що уже втратив надію на краще, розбурхав непритомну тітку Діну, вивів її із забуття, і вони поповзли далі. Тепер утікачі до певної міри помінялися ролями: зараз тітка Діна більше потребувала підтримки Моті, ніж він її захисту.

Так, Мотя як і раніше залишався дитиною, маленьким хлопчиком, що до війни закінчив усього лише перший клас. І все-таки день, проведений сам-на-сам із жахливими спогадами і думками, не минув для нього безслідно. Мотя відчував, що коли вже тато Веня повівся перед смертю так, як не повівся би ніколи у житті, то це щось таки означає.

Це все недарма — он як! І сенс в усьому, що відбулося з ними, справді є. Маленькому хлопчикові не збагнути, у чому саме тут сенс. Нізащо не збагнути.

Але це й не потрібно. Головне — він не загинув та ще й тітку Діну зустрів. Так що тепер — не відступатися в жодному разі!

Врятуватися!

Жити!..

Тепер вже Мотя повз попереду, розвідував дорогу, і якщо усе було гаразд, подавав умовний знак (тряс кущами) — тоді тітка Діна повзла до нього. А він почувався справжнім дорослим чоловіком, що має берегти й охороняти жінку, вести її за собою — принаймні, так учив тато Веня.

І коли вискочивши за черговий горбочок, Мотя побачив сидячих навколо багаттячка німців, то навіть не подумав рятуватися. Він просто закричав зо всіх сил:

— Тітко, не ходіть сюди: тут німці!..

Щось обпекло живіт, розірвалося там жахливим болем, і Мотя впав горілиць, безумно щасливий тим, що повівся цілком вірно, навіть не встигши подумати як слід. У цьому сенс: покійна бабуле Дора казала, що живе для нього; тато Веня теж жив для нього — тому й підняв над кулями. (І ніякий він не божевільний — аніскілечки!) А от тепер Мотя упіймав і прийняв кулі, призначені відразу для нього і для тітки Діни, на себе одного.

І це вірно…

* * *

Хто сказав, що жертва Абрахама, про яку нагадують євреям кожен Рош га-Шана, була позбавлена будь-якого сенсу?!

Без цього приклада тато Веня нізащо не здогадався би “принести в жертву” на краєчку урвища Бабиного Яру свого улюбленого єдиного сина Мотю, якого насправді мали назвати на честь дідуся — Іциком.

Без прикладу батька Мотя не приніс б у жертву себе, один упіймавши призначені двом німецькі кулі.

Без жертви Моті ота сама тітка Діна нізащо не вибралась би з Бабиного Яру!

А треба зазначити, що тітка Діна — це не хто інша, як Діна Миронівна Пронічева — єдина вціліла єврейка з тих, кого розстрілювали в Бабиному Яру 29-30 вересня 1941 року. Якби не вціліла вона — нікому було б викрити нацистських катів на Нюрнберзькому процесі.

* * *

То що ж?.. Хтось іще говорить, що вчинок Абрахама не має абсолютно ніякого сенсу?! Адже сенс того, що відбувається, ясно зрозуміли й скромний шкільний учитель, і його син Мотя. А зрозумівши — зробили. Й опісля приєдналися до своїх прабатьків — Абрахама, Іцхака й Якова-Ізраїля...

Втім, можете вірити в усе це, а можете не вірити: мідраш — штука хитра, і вірити в нього зовсім необов'язково.

***

Тимур Литовченко характеризує це оповідання як «новорічний мідраш». «Мідраш» — це оповідь, що роз'яснює текст Тори, а «новорічний», тому, що написаний 27-28 вересня 2003 року, або 1-2 тішрею 5764 року за єврейським календарем, коли юдеї святкують Рош га-Шана, початок Нового року)[2]. В ці дні в синагогах традиційно читають закінчення глави «Ваєра» з книги «Берешит» (у Біблії відповідає 21 та 22 розділам Книги Буття в Старому Завіті) і розповідається, серед іншого, про народження Ісаака та про те, як його батько Авраам приносив сина в жертву Богу[34].

Насправді врятованих більше, але список досить короткий.

Діна Пронічева в своїх спогадах розповідає про хлопчика Мотю, з ким вона вибиралась з яру і якого розстріляли, побачивши, німці, але вона називає його 14-річним, а не закінчившим перший клас[35]

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B...

Менш за все хотілось, аби Савченківські читання завершились після трьох доповідей. Та ними справа й не обмежилась — головним чином тому, що попри лютий мороз, захід відвідало порівняно багато людей. Про значення творчого доробку Володимира Савченка для сучасних любителів фантастики (зокрема, для молоді), про Савченка-вченого і популяризатора науки наговорились досхочу. Насамкінець потрібно зазначити, що напередодні Савченківських читань на їхню адресу електронною поштою надійшло привітання від сестри письменника — Зінаїди Іванівни Медведєвої.

Будемо сподіватись, що подібні заходи, присвячені пам’яті як Володимира Савченка, так і інших видатних письменників-фантастів, відбуватимуться в Національній спілці письменників України ще неодноразово.

Тимур Литовченко.

***

Дорогие участники Савченковских чтений!

Дорогие любители фантастики!

Я, родная сестра Владимира Ивановича Савченко, приветствую Вас всех и безмерно рада, что такое событие произошло. Вы даже представить себе не можете, как был бы рад Владимри Иванович. К сожалению, полное признание и понимание приходит после смерти. Писать мой брат начал рано, еще в студенческие годы и сразу стал издаваться. В каждой его книге — полет мысли и тщательное осмысление идеи произведения и места человека в жизни. Он работал в научно-исследовательском учреждении, по образованию был физиком (хотя часто называл себя электриком), поэтому все его произведения научные и с глубоким видением вперед.

Я не буду перечислять все его книги, их не так много и, наверное, все их читали. Все они остроумны, достоверны в лучшем смысле этого слова, пронизаны высокой романтикой научного поиска. Несмотря на то, что прошли годы, и многое изменилось в мире, его фантастика до сих пор востребована. Чем больше читаешь, тем больше открываешь для себя новые мысли, новые подходы к жизни и в понимании роли человека. Жизнь его была нелегкой, многие годы прошли в одиночестве. Но это было оправдано, он жил в другом мире, в мире своих мыслей и сюжетов. Жил очень скромно, любил путешествовать, наслаждался природой, очень любил Полтаву и ее окрестности. В его произведениях очень много описаний мест, которые он посетил. Весь его жизненный путь отражен в его книгах.

Все его почитатели и родные рады, что учреждена премия "Открытие себя" им. В. И. Савченко. Мне стало известно, чт в Москве собираются снимать сериал по его повести "Встречники". Это хорошая память о нем. Мы очень рады, что его книги живут, их читают, они переиздаются.

Поздравляем всех участников чтений с хорошим начинанием. Желаем здоровья и удачи. Большое спасибо за память о Савченко Владимире Ивановиче. Низко всем кланяемся.

Медведева (Савченко)

Зинаида Ивановна

05 февраля 2006 года

***

Квантовий "паровозик" Володимира Савченка

(„Чёрные звёзды: Научно-фантастическая повесть, рассказы. — М.: Детгиз, 1960. — 248 с., 230 000 экз.)

Доповідь, підготовлена в рамках читань, присвячених першим роковинам від дня смерті письменника.

Вже не пам’ятаю, коли саме це сталось, але точно мій тато видобув авторську збірку Володимира Савченка "Чёрные звёзды" з книжкової шафи — то була його книжка, що зберігалась "у другому ряді" разом з іншими цінними книгами. Я прочитав збірку, й відтоді неодноразово перечитував, буквально всотуючи від слова до слова.

Прихопив "Чёрные звёзды" на засідання київського клубу любителів фантастики "Зоряний шлях", коли 7 грудня 1989 року наш керівник Борис Сидюк влаштував на Пушкінській, 10 (там збирався КЛФ) зустріч з самим Володимиром Савченком, як з лауреатом київського конвенту "Зумацький шлях" за 1989 рік. Пам’ятаю, письменник був дуже збентежений тим, що читачі прийшли того дня з трьома його першими книгами — "Чёрными звёздами" та двома виданнями "Открытия себя". Роздавав автографи, кинувши: "Ви це ще пам’ятаєте? Он воно що… Не очікував".

Останній епізод. 15 січня 2005 року були п’яті роковини з дня смерті мого батька (який колись дав мені почитати "Чёрные звёзды"). А буквально через кілька днів письменницьке середовище облетіла сумна звістка: від нас пішов Володимир Савченко. Судячи за реконструкцією подій, помер Майстер теж близько середини січня, що засвідчує його щоденник. І треба ж: навіть у страшному сні не міг уявити, що мені доведеться нести домовину з тілом автора "Чёрных звёзд"!..

Але так сталось. Хоча після сказаного зрозуміло — писати про "Чёрные звёзды" у відстороненому тоні я не зміг би, навіть якщо б дуже захотів. Надто тісно вплетена ця книга у моє життя, тож вибачте мою мимовільну пристрасність.

Втім, спробую бути максимально об’єктивним. Спробую відповісти тим, хто вважає "Чёрные звёзды"… м’яко кажучи, не дуже вдалою книгою. Тим паче, на це налаштовує здивування самого Савченка: "Ви це ще пам’ятаєте?.."

З іншого боку, не варто забувати, що дивувався ж 56-річний митець, який покрокував у літературі вже далеко вперед, сягнув певних вершин — аж раптом йому простягають його найпершу авторську книгу, просять автографа та ще й висловлюють захоплення з приводу прочитаного… А на відміну від вдячного молодого читача, сам досвідчений письменник добре розуміє всю її недосконалість!..

Це дійсно так. Не колегам-одноліткам — молодим нагадую: за радянських часів склалась система так званого "паровоза". В рамках системи молодий письменник спочатку удостоювався кількох публікацій в періодиці (для нечленів Спілки письменників — не більше 1 авторського аркуша), далі в колективній збірці, а вже потім, якщо такі публікації діставали схвальних відгуків літературних метрів, формувався той самий "паровозик" — книга, що забезпечувала "місце під сонцем".

Бажано, щоб "паровоз" був якомога патріотичнішим, в усякому випадку — "ідеологічно вивіреним". Від "паровозика" залежали темпи просування в офіційній літературі. Чим гучніше в першій книзі оспівувались рідна комуністична партія, радянський уряд, офіційні вожді, тим успішнішою могла бути подальша кар’єра. Але парадокс: літератори далеко не завжди зберігали вірність принципам, започаткованим у першій книзі! Далека від літературної кухні читацька публіка могла тільки дивуватись "непостійності" цих дивакуватих письменників, але ті, хто вмів читати поміж рядків, усе чудово розуміли.

Один лише приклад. "Паровозиком" Аркадія та Бориса Стругацьких став роман "Страна багровых туч". Фабула елементарна: відважні радянські космонавти штурмують далеку Венеру, з величезними труднощами розвідуючи там колосальне родовище урану — так звану "Уранову Голконду". Попри те, що в подальшому доробку братів Стругацьких НФ-творів, дія яких розгортається у космосі, вистачає ("Попытка к бегству", "Трудно быть богом", "Далёкая Радуга" та ін.), все ж нічого подібного до "Страны багровых туч" вони більше не писали.

От саме з цієї точки зору потрібно розглядати й "Чёрные звёзды": це "паровоз" Володимира Савченка. Справді, до того були публікації в періодиці: НФ-оповідання "Навстречу звёздам" (або "Где вы, Ильин?"), "Пробуждение профессора Берна", "Путешествие Вити Витькина", "Вторая экспедиция на Странную планету", оповідання-пародія "Путешествие на Уран и обратно: Типовой научно-фантастический роман" (або "Путешествие туда и обратно" або "Сокровища загадочной планеты"). Нарешті, відбулась публікація уривку з повісті "Чёрные звёзды" — "Тень на стене". А також публікація самої повісті у випуску №4 "Мира приключений" (Москва, 1959 рік). І тільки далі в "Детгизе" вийшла книга "Чёрные звёзды": однойменна повість і три оповідання — "Где вы, Ильин?", "Пробуждение профессора Берна" та "Вторая экспедиция на Странную планету".

"Паровоз" Володимира Савченка. Чим все-таки він цікавий нам — сьогоднішнім українським читачам та письменникам? Адже ми точно знаємо, що комунізм у всесвітньо-історичному масштабі не переміг. Що у 1977 році радянська ракета, зроблена з "нуль-речовини" й оснащена ядерним двигуном, так і не стартувала до Марса. Що навколосвітові швидкості далеко ще не досягнуті. Що… Список "проколів" фантаста можна продовжувати. І що ж тоді — здати "Чёрные звёзды" до сховища нездійснених проектів разом з арктичними мостами та ріками Далекої Півночі, повернутими на південь? Тим паче, сам митець у зрілому віці дещо критично ставився до книги, яку випустив у 27-річному віці: згадайте фразу "Ви це ще пам’ятаєте?.." Можна не погоджуватись, проте особисто я так не вважаю – й не тільки через те, що зростав на "Чёрных звёздах" як майбутній письменник. І не тільки через цікаві професійному письменникові деталі "кухні". Під час зустрічі на засіданні ЛФ "Зоряний шлях" я говорив щось про оповідання "Пробуждение профессора Берна", природно, називаючи головного героя так, як написано у книзі. Савченко весь час дещо роздратовано поправляв мене крізь зуби: "Професора Бернса! Бернса!.." Тоді я не розумів, чому він ображається. Згадав цей епізод аж через два роки, коли у грудні 1991-го мою першу журнальну публікацію дуже жорстко відцензурували в журналі "Наука і суспільство". При цьому головний редактор особисто переназвав скорочену повість "Гроно червоних ягід" – оповіданням "Три смерті". Лишилось зубами скреготати… Втім, це все-таки теж суб’єктивне. Більш об’єктивних причин три. Насамперед, Володимир Савченко використав "паровоз" дуже продуктивно. В повісті "Чёрные звёзды" та двох оповіданнях збірки фігурують нуль-речовина (ядерний суперматеріал "нейтрид") та антиречовина – тож дозволю собі нагадати, що в повісті "Призрак времени", наприклад, космічні дослідники відкривають планету-дзеркало, що обертається довкола зірки з властивостями антиматерії та античасу. Отже, нуль-речовина та антиматерія – одна з програмних тем для Савченка, з якою розпочалась його творчість. Далі, "Чёрные звёзды" створювались, коли в радянській літературі розгорталась суперечка "ліриків" та "фізиків". (До речі, щось подібне відбувалось і в літературі світовій – інакше не з’явився б знаменитий твір Рея Бредбері "451°F", але це трохи інша тема…) "Паровозик" Володимира Савченка недвозначно підтверджує: він – "фізик". Хоча б тому, що в чудову солов’їну ніч один із героїв повісті, професор Голуб, під впливом ліричного настрою тиняється парком і… ні, не закохується, а розмірковує над черговим відкриттям – загадковим матеріалом "мезоній". Насамкінець тому, що головний герой "Чёрных звёзд", інженер Микола Самойлов, доживає до тридцяти років, так і не налагодивши особисте життя – надто вже напружено й цікаво склалась його наукова робота! (Ще цікавинка – сам Володимир Савченко теж прожив життя самотньо.) Або тому, що найголовніший "герой" повісті – все-таки не вчені, а нуль-речовина та антиречовина і способи їх отримання. (Супервідкриття в якості "головного героя" – теж характерна риса творчості Савченка.) Тим не менш, посеред повісті трапляється цікаве міркування: мовляв, Микола Самойлов – це… поет?! Нехай він не написав жодного віршика в житті, зате мав бурхливу уяву! І загалом виявляється, що, не будучи поетом, зробити відкриття у фізиці, за Володимиром Савченком, неможливо!!! А чого варта своєрідна "гра", коли згадки про "чорні зорі" (снаряди з оболонкою з нуль-речовини, випадково запущені на орбіту Землі) чергуються з значно частішими спалахами "сріблясто-блакитних зірочок" (моменти анігіляції молекул повітря на поверхні антиртуті), так що під кінець повісті мимоволі забуваєш, чому зорі – "чорні"?! Описані експерименти виглядають неймовірно прекрасними. Хоч і смертельно небезпечними. Отже, сказане змушує змістити оцінку Володимира Савченка по шкалі "фізик – лірик" точно на середину. А випадок отакої збалансованості протилежних поглядів, як на мене, вартий уваги. Насамкінець, цікаво проаналізувати, як не дивно, національний аспект повісті. Дія "Чёрных звёзд" розгортається у вигаданому українському місті Дніпровську, а починається в далеко не вигаданій Полтаві – рідному місті письменника. Саме астроном Полтавської гравіметричної обсерваторії першим помітив небезпечні "чорні зорі" – причому раніше астрономів знаменитої Пулківської обсерваторії! Саме на березі Дніпра було відкрито нуль-матеріал "нейтрид" – не в Москві, не в Ленінграді й не в Новосибірську. І хоча два головних героя повісті, Микола Самойлов та Яків Якін, приїхали у Дніпровськ після навчання в столиці СРСР, вони працюють під керівництвом вченого-українця Івана Голуба та його помічника, інженера Олексія Сердюка – "хохла из хохлов", як написано в Савченка. Плюс лаборантка-хімічка Оксана – знов-таки за Савченком, "самая типичная из всех украинских Оксан со всеми их атрибутами: "чорнії брови", "карії очі"… круглое личико, звонкий голос". Та сама Оксана, з котрою у фіналі "явно по космической вспышке любви" одружується товариш Самойлова – Якін. Звісно, все це могло бути написане лише в період хрущовської "відлиги". Трохи згодом за подібні речі цілком могли би наліпити ярлика "український буржуазний націоналіст". Але ж Володимир Савченко написав це!.. І нехай його попіл поховано в Москві – вірю, рідну Україну письменник любив та доводив цю любов своєю творчістю. І останні свої роки прожив не в Москві – у Києві. Тут і помер. Тож не станем забувати ні Майстра, ні його творчий доробок. Включаючи квантовий "паровозик" – авторську збірку "Чёрные звёзды".

Тимур Литовченко, січень 2006 р.

***

У НЛО ВОЛОДИМИР САВЧЕНКО НЕ ВІРИВ

Доповідь, підготовлена в рамках читань, присвячених першим роковинам від дня смерті письменника.

З Володимиром Івановичем Савченком познайомилась по телефону. В Києві його не було — писав в Полтаві роман “Посада у Всесвіті”. Телефонувала з приводу телевізійної екранізації режисером Семеном Бойком роману “Зустрічники”. Це був 1988 рік. “Якщо комусь це буде цікаво — валяйте!” — і дав згоду. Нині російські телевізійники збирається зняти серіал саме за цим романом. Бо актуалізувались теми, які видавались абсолютно фантастичними. Перш за все пов’язані з взаємодією часу та простору.

Коли захотіла написати про нього, нагадала про знайомство по телефону. “А! Ну в такому разі зустрінемось. Взагалі-то я не дуже налаштований до всіляких розмов про мене”. Проте наслідком розмови з Володимиром Савченком стала бесіда “...Але в НЛО я не вірю” (“Хрещатик”, 3 квітня, 1992 рік). Оскільки Володимира Івановича на Землі вже нема, є тільки його ідеї та твори, то може бути щось на зразок віртуальної бесіди. З чого ж хоче почати Савченко? З того, що пропоную — не погоджується. А от і узгоджене питання з бесіди 1992 року:

— У п’єсі “Нова зброя” у вас висловлена думка, що люди багато на кого сподіваються, в тому числі й на Бога. Однак Бог “допустив” і атомну, і водневу бомби, і Хіросиму, і радіоактивні дощі. Тому людям слід покладатись лише одне на одного. І на самих себе.

— Потрібно бути людьми. Якщо ви заглянете у древні вчення, то в тому-то й справа, що Бог висловлює себе через людину. Коли я пишу, то висловлюю свої інтуїтивні здогадки, але Бог висловлює себе через усіх. І шукати якусь волю надлюдини, коли кожній людині так багато дано, на мою думку, це слабкість, малодушність. Надія на одного господаря — це насильство, черговий батіг. А, загалом, Бог, висловлюючи себе через людину, немов би споглядає, що ми зробимо, на чому зупинимось… У моєму романі “Посада у Всесвіті” я розмірковую над тим, що крім посади земної у людини є посада у Всесвіті.

— Ви конкретно якусь певну віру сповідуєте?

— Ні. У статті “Світ перед точкою кипіння” я вже заклав свої дві точки зору на світові релігії, як скалки древньої науки наук. Справа в тому, що в релігіях треба розгледіти три речі. Перша — найбільш доступна — ритуал. Це у всіх релігій різне. Друга — філософія. Вона в усіх релігіях єдина: є неосяжне, котре стоїть над нами. Воно сильніше, мудріше і могутніше. Це в усіх релігіях. І третє — навіювання певних настроїв, думок, певного способу життя. Але головне в усіх стародавніх ученнях, що існує щось більш впливове, аніж ми. Власне, релігійне почуття в основі своїй — це космічне почуття власної причетності до Всесвіту, Космосу.

Знову — стоп-кадр! Читаю з листа різні фрагменти нашої розмови у минулому сторіччі. Володимир Савченко вирішує, що з неї тепер найактуальніше. Адже за етикою маю дотримуватись протоколу. Тобто, не влазити у текст з його думок. Зрозуміла. Мій віртуальний співрозмовник нагадує: його посада у Всесвіті — Страж. Далі буде так:

— Прочитавши “Викрадачі суті”, загалом складається враження, начебто на Землі орудує міжгалактична банда, яку відловлює космічна поліція.

— Кімерсвіль — місто, де в повісті діє своєрідна банда торгашів сутями — це Кімри. Сто перший кілометр від Москви, на який висилали різних покидьків. Це таке блатне місто, де ввечері краще не ходити. У мене все завжди відбувається на Землі. А, що стосується дії банди чи мафії, то, розумієте, це синтезований образ того, що набуває зараз ваги. Це своєрідна змова і не типу мафії, але інша інтуїтивна змова. Змова посередностей, котрі розуміють одне одного з півслова, з півпогляду. Причому, які б слова вони не промовляли про користь партії, комунізму, багатостраждальний народ, про патріотизм... За цим усім одне: “Мені потрібно жити добре. Мені і моїм близьким”. Ось у чому справа. Це найстрашніша мафія. Вона не лише в нас. Вона і в інших країнах. Але там все більш організовано, цивілізовано... До недавніх часів таким змовником у нас була КПРС. Вона витісняла всіх людей, що піднімались вище неї. Наприклад, Сахаров. Але біда в тому, що є люди, котрі ніяк не збагнуть усього цього. Читаєш чи чуєш, чому Президент нічим не може допомогти? А як він допоможе? Ніяк. Це ясно. Самі мусимо собі допомагати.

Ремарка. Повість “Викрадачі суті” написана у 1979 році. Світ побачила лише у 1988 році.

— Ви вірите у Всесвітній розум?

— Так.

— А в те, що він допоможе людям?

— Ні. Всесвітній розум, всесвітня суть — це первинність ідеалізму. При цьому думка є первинною і простішою категорією, ніж матерія. Якоюсь мірою люди розуміють, що думка йде крізь них. Вони можуть діяти, а вона? Це просто первинна субстанція: думка, почуття. Так я розумію.

— А інопланетяни? Гадаєте, вони справді є?

— Я в інопланетян не вірю. Як не вірю і в НЛО, вважаючи, що всі ці ефекти просто є особливі прояви якостей Землі. Як живого єства. Дуже розумної і складної живої істоти. Збагнули? Всі тонкощі життя цієї істоти ми не розуміємо, і не знаємо, хоч на ній і живемо.

Фіналимо:

“Я, наприклад, перцепцієнт — це мені відомо абсолютно точно. У мене є сотні записів, які неможливо опублікувати. Вони пов’язані з особистим і моїми рідними. Тут проявляється моє сприйняття такого екстрасенсорного типу. До речі, неприємна справа бути перцепцієнтом. Активні екстрасенси, які впливають — це індуктори. Люди, які спілкуються з ними ризикують. Загалом усі ці сеанси гіпнозу масового, зцілення масового, на мою думку, ось говорять про що: можливо ви знаєте з психіатрії, що усі психічно хворі люди піддаються навіюванню... Що їм дається при цьому, вони не знають, як не знають і того, що візьметься”.

За фахом Володимир Савченко був інженером-електронником. Може тому і було йому довірено працювати, як письменнику-фантасту, науковцю у дуже своєрідній і все ще більше закритій, аніж відкритій сфері. Адже безглуздо припускати, що “Дуже розумна і складна істота”, котра терпить нас і дає право на життя, на розум не має свого своєрідного природного зв’язку з Всесвітнім розумом. Припустимо, він і винайшов позначення його на Землі “електронним”. І вибрав Савченка Володимира Івановича одним з своїх перцепцієнтів, згідно типу мислення, людської порядності, інтелекту та одержаній освіті.

Сусанна Черненко,

лютий 2006 р.

P.S. Вдячна Володимиру Савченку за школу, одержану в коротких розмовах та репліках і незважаючи на епізодичність спілкування.

***

Еволюція головного героя,

або

Що можемо використати з літературного спадку

Володимира Савченка

Доповідь, підготовлена в рамках читань, присвячених першим роковинам від дня смерті письменника.

У процесі підготовки до нашого заходу на "Перемовинах" хтось сказав: "Дуже не хотілося б, щоб "читатання" перетворилися на вечір пам'яті". Згоден на сто відсотків! Хоч і боюся видатися циніком й мародерам, але згоден. Чому? А ось чому.

Савченко, звісно, майстер. З великої літери Майстер, що тут казати. І шану йому віддають й віддаватимуть тисячі читачів, і сподіваюсь, не лише у річницю, але й просто так, й регулярно. Хоча б тим, що читатимуть.

Не сприйміть за хвастощі, але ми, що тут зібралися — не лише читачі й шанувальники. Кожен з нас може зробити більше. Може зробити й має зробити. Присутніх (або неприсутніх) редакторів зачіпати не буду, трохи не моя парафія, а от тих, хто пише, дозволю собі трохи покартати. За віщо? А от завіщо.

Згадаймо основні тези будь-якого твору Савченка. Ну, хоча б "Чорних зірок". Придивімось уважно. Що бачимо?

А ось що. Романтична лінія відсутня як клас. Побічно згадана [ у доповіді Тимура Литовченка ] Оксана — елемент інтер'єру, такий самий, як, наприклад, витяжка у лабораторії. Став від цього роман гіршим? Навряд чи.

А хто головний герой? Молодий науковець, сухар, трохи педант… самотній, заглиблений у роботу… ну, ідеалістичний трохи — але ж не забувайте, коли це писалося! Всі тоді були трохи ідеалістами.

"Мандрівка Гулівера". Хто герой? Ідеаліст, проби ставити ніде. Але, на відміну від попереднього товариша — вже може піти на… дещо двозначну угоду з королем. Угоду з певним сморідцем, я б сказав (якщо хтось не в курсі, що воно за угода, пояснюю — сморідець не лише в переносному, але й у буквальному значенні). Героя мучить сумління, аякже, він кається… згадаймо, у сімдесяті-початок вісімдесятих модно було писати такі повчальні історії, й у 99% з них зло каралося. Пішов письменник у ногу з часом, аякже… спробуй тут не піти.

Але романтична лінія практично відсутня. Хіба, може, трохи еротики — знову ж таки, далеко на другому плані.

"За перевалом". Хто герой? Науковець, але середнього віку. Задля досягнення своєї мети може й до брехні вдатися (або, як делікатно сказано у романі — die Luge). Може й контроль над собою втратити, повередувати, покомизитися… й попри те, порівняйте, скільки користі людству від прозорого фрукту й від процедури анабіозу? Від анабіозу — значно, значно більше. Романтична лінія практично відсутня.

Це все я делікатно підбираюся до останніх романів. До "Посади у Всесвіті" та "Часу великих заперечень", якщо конкретно. А чому так здалеку — тому, що отак, одразу без підготовки вдарити слухачів фактами було б трохи неделікатно. Бо я зараз кримінал скажу.

Головним героям обох романів на романтичну лінію чхати. Персонаж першого, Корнєв — одного разу розлучений, та й до наступної дружини досить байдужий. Професор Пєц… що ж, його дружина теж якось побіжно згадується. Вельми активний товариш з фотоапаратом — взагалі потрапив до інституту в основному з тієї причини, що посварився з дружиною — та хотіла тікати, а він заліз на вежу й почав загадкове природне явищи фотографувати.

Вони брешуть. Вони, трапляється, роблять підлощі й крадуть. Але що на виході? На виході таке… аж шкодуєш, бува, що це лише роман.

Ну, й, нарешті, "Час великих заперечень". Останній Савченківський роман. Дуже шкода, що останній. Й не лише з траурних міркувань.

Справа в тому, що герої його — справжні. Найсправжніші з усіх його попередніх. Цинічні. Жорстокі. Можуть вкрасти — й не лише у держави, але й у звичайного дядька (я про епізод з краденим мотоциклом). Злі. Карають на смерть тих, хто на їхню думку, винен — не суттєво, у чому. Трохи роспусні — тобто, не ганяються за спідницями (або, у протилежному випадку — за штанами), але коли нагода трапляється… то, пробачте, аж гай гуде.

Язик не повертається їх засуджувати.

Чому? Тому що вони — реальні. Тому що вони — такі, як (знову ж таки, пробачте) ми. Як звичайні люди, не намальовані, не напівпрозорі персонажі, як у Стругацьких. Тому що вони ставлять собі мету і йдуть до неї, і якщо їм хтось (або щось) заважає — то до біса це щось. Або навіть й когось.

*

Так от. Люди, які живуть за цим принципом, це і є 97% усього людства. Все інше — ідеалісти, божевільні, фанатики, святі — все це, як висловився один кіногерой: "Генетичне сміття".

Про них нецікаво читати.

Коли герой, скажімо, Чейза витягує клієнта з багна й не бере грошей — вибачте, мені смішно. Коли Янус Полуектович спокійно дивиться на результати експерименту із "суперспоживачем" — вибачте, я не вірю. Коли Мвен Масові товчуть пику, а він не розуміє, що сталося — вибачте, це абсолютна дурниця.

Це ті самі напівпрозорі персонажі із згаданих вже Стругацьких.

*

У раннього Савченка вони теж такі. У середнього — вже значно менше. У "Посаді у Всесвіті" вже майже нема (хіба що аспірант, створивши просторову бомбу, дивується — а я й не думав про таке використання! Читаєш — так і хочеться сказати: або брешеш, або дурень). У "Часі великих заперечень" дурнів нема. Люди цілеспрямовані, не ідеальні, злі, аморальні — але настільки реалістичні, що, буває, забути можна, що це фантастика. А за результатами їхньої праці хочеться негайно збігати до лабораторії й перевірити.

Ах, так. Мало не забув. Романтична лінія є. Я навіть можу коротко її охарактеризувати — але, вибачте, лише у чоловічій компанії й одним словом.

Ну то й що? Чи став від цього роман гіршим? Чорта з два. Навпаки, значно кращим. Сподіваюсь коли-небудь побачити його надрукованим.

*

Але навіть якщо й ні — то усім присутнім варто його почитати. Хоча б для того, щоб навчитися, як треба писати фантастику. Реалістично її треба писати, ось як. Так, як писав Володимир Савченко.

Радій Радутний

***

Фотозвіт: https://tim-lit.narod.ru/CLF-ChSL/SavChit...

Міф мрії...3-9

Мамин лист...10-16

Сурмач із човнярської станції...17-28

Там, де щедро буяли кульбаби...29-74

Ловитор...75-120

Синдром "Кассандра"...121-131

Башта з гильйотиною...132-159

Всеношна біля багаття...160-179

Подорож по ліру...180-197

Помилка режисера...198-214

Співачка, дзеркало та доля...215-225

Знайти за регістром...226-248

Тетянин день епохи Каліюги...249-274

"... Я з Прометея походжу?" ...275-285

Австралійський пояс...286-298

Зміст 299

С большой благодарностью Сусанне Борисовне Черненко!