…Я запримітив їх ще тоді, як вони вийшли з лісу. Йшли, притулившись одне до одного, загорнуті у великий брезентовий плащ. «Мабуть, з міста приїхали, на прогулянку, — подумалося мені. — Щось я таких серед наших відпочиваючих не стрічав».

А вони тим часом підійшли до вікна кафе «Космос» і зазирнули всередину. Біля мого столика саме звільнилося два місця.

Чоловік, власник брезентового плаща, показав пальцем на вільні стільці. Я ствердно хитнув головою, запрошуючи їх до свого столика.

Коли вони зайшли до залу, я зрозумів, чому з такою дбайливістю, з такою ніжністю, з такою відданістю він загортав її у свій недоладний плащ. До мого столика прямувала красуня, яка може наснитися лише в казковому сні. Все в ній було напрочуд досконалим, гармонійно виваженим, мовби не жінка, а чарівне видіння найпотаємніших юнацьких мрій несподівано з’явилося серед гамору та колотнечі цього малоромантичного закладу громадського харчування.

Її не могли не помітити. Навіть серед наших визнаних курортних красунь вона виглядала таємничою царівною. А її супутник нічим особливим не вирізнявся — такий собі непоказний представник чоловічої статі років сорока п’яти зі стандартним, трохи стомленим обличчям.

Та яким поглядом, сповненим любові, ніжності, вдячності, захоплення, обдарувала вона його, коли вони нарешті влаштувались за столиком. За такий погляд можна покласти життя. А він лише потиснув недбало її руку, немов прагнув притлумити вибух її почуттів, і заходився вивчати меню.

Вони замовили фірмову котлету «Космос», салат з помідорів. Чоловік спробував випросити у суворого офіціанта двісті грамів горілки з перцем. Та йому пояснили, що в курортному кафе горілку продають у буфеті, а до столу стаціонарним, так би мовити, відвідувачам подають тільки сухі вина.

Все це я пропустив повз вуха. Для мене в цю хвилину не існувало в світі нічого, крім витонченої краси обличчя моєї сусідки навпроти, крім її великих, блакитних, сяючих щастям очей.

Хтось увімкнув музичний автомат, і до нашого столика рвонуло з півдесятка найдобірніших місцевих кавалерів. Казкова царівна, вагаючись, глянула на свого коханого, а той без вагань і сумнівів, навіть, як мені здалося, з деяким задоволенням дозволив їй піти в танок з першим же захеканим від прудкого бігу претендентом.

Правду кажучи, така легковажність мене трохи здивувала. Розкидатися красунями, маючи досить посередні зовнішні дані і сорок п’ять років за плечима, не годилося б. Хто знає, чим це може закінчитися. Та він спокійно порпався у салаті, трохи іронічно поглядаючи на мене. Спостеріг, мабуть, захоплені погляди, що ними я супроводжував по залу його красуню.

— Подобається? — раптом запитав він. Погодьтесь, питання його виглядало досить цинічно, я б сказав, навіть непристойно. Я ледве стримався, щоб не сказати йому про це відверто. Та на нього моє неприязне мовчання, здається, не справило жодного враження, бо він продовжив у тому ж таки плані: — Мені теж подобається. Якби ж ви знали, чого вона мені коштувала!

Мене всього аж сіпнуло, ледве стримався, щоб не нагрубити.

— Двадцять років життя! Це мало чи багато?

Йому кортіло висповідатися. Двадцять років! Та його супутниці щонайбільше двадцять п’ять. Це ж виходить, наче він її з пелюшок для себе готував. Дурниця яка.

— Двадцять років! Сотні, ні, тисячі експериментів. Найтонші розрахунки. Пошуки потрібних деталей. Нарешті все закінчено. Випробування. І тут почалося. Чортові запобіжники летять один за одним. Конденсатори перегріваються. Терморегулятори не витримують. Від моєї Галі пара стовпом іде.

«Божевільний! — з жалем та острахом подумав я. — Що він верзе? Які запобіжники й регулятори? Допрацювався чоловік, що називається, до ручки! Та ще й дружина років на двадцять молодша. Тут почнеш і не таке бовкати».

— Невже не розумієте? — спитав він, мабуть, вловивши острах і жаль у моєму погляді. — Невже думаєте, що природа, матінка природа ще здатна продукувати такі чудеса, як моя Галя? (До речі, повне її ім’я — Галатея. Пам’ятаєте давньогрецьку легенду про Пігмаліона?) Природа, дорогий товаришу, давно вже стомилась. Та й потреби в таких досконалих красунях останнім часом щось не відчувається. Не вписуються вони в сучасні інтер’єри. Мене й так на вченій раді шпетили за надмірності, називали естетом, іншими подібними словечками допікали. Витримав. Уже як починати еру роботів, то не з гіршого взірця. Мені чомусь не хочеться жити поряд із залізними, неоковирними, мислячими бідонами, день у день спілкуватися з трохи вдосконаленими автоматами для продажу газованої води. От і дозволив собі… естетичну надмірність. У серійному виробництві це, звичайно, буде виглядати не так ефектно. Та я думаю, що загальний вигляд пощастить зберегти на рівні сучасних людських стандартів.

— Ви думаєте, пощастить? — чомусь засумнівався я, хоча за цих обставин ліпше було швиденько розрахуватися й тікати подалі.

— Думаю, пощастить, — заспокоїв він мене. — Технічній естетиці зараз знаєте скільки уваги приділяється! Та й потім, довелося у цю модель закласти одну принципову схему, яка сама той високий загальний рівень забезпечуватиме. Без тієї схеми вона нормально працювати не зможе.

— Що ж воно таке? — знову дозволив я собі виявити цікавість у цій двозначній ситуації.

— О, тією схемою я можу пишатися, — почервонівши від задоволення, продовжив мій дивний співрозмовник. — У нас як вийшло? Склали в лабораторії нашу Галю. Відрегулювали. Починаємо випробування. Програма: робочий день жінки. Навантаження мінімальні. Умови: жінка двадцяти п’яти років, освіта — вища гуманітарна, у родині — чоловік, двоє дітей, відстань до місця роботи — п’ять кілометрів, дитячий садок у дворі, помешкання — двокімнатне, мікрорайон добре забезпечений торговельними і побутовими закладами. Я, правда, намагався скоротити для початку кількість дітей, та на мою пропозицію експертна комісія не пристала: «Ви й так, — кажуть, — не мікрорайон, а рай земний для своєї Галі обрали». Довелося погодитися на двох дітей. Почали. Перший день — нормально. Другого дня стали грітися терморегулятори. На третій день перегрілися конденсатори. Четвертого полетів запобіжник. Повірите, кінець тижня вона протрималася лише на двох. Це можна було б вважати непоганим наслідком, якби в суботу не полетів ще один запобіжник. У суботу, уявляєте? Коли Галі не треба було йти на роботу, коли запрограмовано було лише відвідання овочевого магазину, хімчистки, прибирання квартири, купання дітей, приготування обіду на два дні, відвідини театру… От якраз у театрі і полетів запобіжник. А ще кажуть, що мистецтво позитивно впливає на емоційний стан. Після того я рік театр десятою дорогою обминаю. Афіші його бачити не можу!

— Даремно, — присоромив я його·. — Останнім часом у нашому театрі помітні позитивні творчі зрушення.

— Ви часом не театральний критик? — з підозрою спитав він.

— Що ви! Зовсім навпаки, — поспішив я зректися цієї небезпечної професії.

— Тоді слухайте далі, — заспокоївся він. — Після тих клятих суботніх відвідин театру експерти затялися. Про серійне виробництво й слухати не хотіли. Довелося посушити голову. Ледве не збожеволів. Ось вона, мрія мого життя — Галя, Галатея! Дивиться на мене з докором, немов благає допомоги. А що я можу, коли педантичні експерти й слухати не хочуть моїх пояснень, нахваляються взагалі роботи в цьому напрямі заборонити, як неперспективні, а Галю на металобрухт списати. Загроза підстьобнула мене. Втратити Галю я не міг. Та всі конструктивні вдосконалення не допомагали. Четвертого, в кращому випадку п’ятого дня десь між овочевим магазином і дитячими яслами летіли запобіжники. Одного разу навіть до неділі дотягли. Так тут мені експерти гостей підкинули. Чотирьох зразу. Прийняла їх Галя по першому розряду. Запобіжник згорів, коли почалися розмови про дієту і біг від інфаркту. Щось треба було вирішувати. «Чому, — думав я, — інші жінки витримують, а моя — ні? Хіба можна порівняти досконалі електронні схеми Галатеї з напівкустарними витворами старенької матінки природи?» Та порівнюй не порівнюй, а природа вела перед, і треба було йти до неї в науку. Конструктивних вад я не знаходив, у розрахунках помилок не було. Довелося взятися за вивчення родинних зв’язків, умов, передумов і всякої іншої психологічної чортівні. По краплинах збирав я необхідну інформацію, шукаючи відповідь на питання: «На чому тримається нормальна сучасна жінка в тих же умовах, у яких горять Галатеїні запобіжники?» І що ви думаєте: знайшов!

— На чому ж вони тримаються? — запитав я, щиро зацікавлений цією проблемою.

— На дрібниці, яку жоден солідний конструктор, жоден дослідник, який хоч трохи себе поважає, не візьме до уваги. Я, коли додумався, собі не повірив.

— Що ж воно таке?

— Елементарна, нормальна, стара, мов світ, жіноча любов. Чуєте — любов! Не посміхайтеся скептично, а краще подивіться на Галю. Як тільки в її програму я заклав цей додатковий простий емоційний контур, усе пішло, мов на показових змаганнях з фігурного катання на льоду. Що тільки не вигадували експерти! Збільшили відстань до роботи на десять кілометрів. Надали нам з Галею трикімнатне помешкання загальною корисною площею шістдесят квадратних метрів. Переселили на віддалений житловий масив, у якому, крім бібліотек і ощадкас, не було жодного обслуговуючого закладу чи там магазину. Що вони виробляли! Що вигадували! А вона дивиться на мене своїми сяючими, щасливими очима, посміхається ніжно — і все. Єдина незручність — доводиться приходити додому не пізніше дев’ятої години. Якщо десь затримаюся (а з яким нормальним чоловіком такого не буває?), у неї починають розладнуватись терморегулятори, на очах з’являються сльози, відмовляють звукоутворюючі апарати. Та це дрібниці, на які навіть експерти уваги не звернули. І ще одне, вона буквально на очах у мене квітне. Кохання зробило і робить її чарівною, ніжною, казково звабливою. Повірите, аж незручно з нею на вулицю виходити. Чоловіки, наче мухи, до неї липнуть, пробують суперничати зі мною.

— Це їм вдається? — про всяк випадок поцікавився я.

— Де там! Той контур вигадано і запрограмовано мною. Тож маю стопроцентну гарантію відданості і любові.

— А ви… ви її любите?

— Хіба ж винахідник, творець може не любити своє дітище, гордість свою, справу всього життя?

Нарешті музика скінчилася і Галю привели до нашого столика. Вже не криючись, я прямо глянув у її безмежно щасливі очі. А вона, не звертаючи уваги на моє відверте захоплення, дивилася на свого коханого, наче нічого в світі для неї більше не існувало.

— Якщо ти не заперечуєш, люба, — сказав він, підводячись з місця, — я навідаюся до буфету. Цей кисляк — забавка для дорослого мужчини. Може, там, крім сухого вина, знайдеться щось міцніше.

І пішов. Вона, на відміну від справжніх жінок, спокійно зреагувала на його слова. Немов нічого незвичайного в бажанні чоловіка випити двісті грамів не було. Продовжуючи щасливо посміхатися, обернулась до мене:

— Чудернацьку історію він вам розповів. Чи не так?

Я щось непевне мугикнув у відповідь.

— Це з ним трапляється перед підзарядкою. Майже досконала конструкція, а от з підзарядкою — погано. Без спирту обійтися не може. Починає плутати причини і наслідки, ототожнювати себе зі мною, своїм конструктором. Що ми вже не вигадували в інституті! Сто грамів спирту або двісті горілки — і лише тоді він знову стає нормальним роботом…

У вікна ресторану весело хльоскав теплий завзятий дощ.

Твір відшукав Володимир ВОРОБЙОВ, 2018

***

1981

1973

1968

1966

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%8...

http://bukvoid.com.ua/events/culture/2016...

***

О. Борисов. Наука й фантастика. журнал "Вітчизна" №8 1961 р.

У туристському міжзоряному бюро зі мною попервах про Трампу й балакати не захотіли. З’ясувалося, що її не включено до загальновизнаних туристських маршрутів.

— А куди ж її включено? — запитав я сердито. — Адже люди там бувають!

— Розумієте, — почали здалеку ті бюрократи, — Трампа йде у нас по категорії особливо небезпечних маршрутів, на які туристів пускають лише під їх власну відповідальність. Без гарантії, страхування від несподіванок, відшкодування можливих моральних і матеріальних втрат.

— Згоден! — гукнув я і швиденько написав відповідну заяву, запевнив, що на все готовий.

Раптом дізнався, що допуск на Трампу обмежений, що вона приймає тільки одного туриста на добу через складність тамтешніх умов. Довелося набратися терпцю і чекати. Лише через півроку після офіційної реєстрації я одержав дозвіл на виліт.

…До Трампи мене підвезли на гіперскутері з погано відрегульованим форсажем. Команда роботів усю дорогу намагалася той форсаж відрегулювати. На мої несміливі запитання капітан відповідав неохоче, згадуючи недобрим словом не лише пройдисвітів механіків із другого космопарку, а й гаспидів із туристичного бюро. Прибуття на Трампу я проспав. Отак завжди буває: знемагаєш від чекання, а жадана мить приходить непомітно, буденно.

Була п’ята година ранку. Капітан стояв над моїм ліжком, торсав за плече, примовляючи майже лагідно: «Приїхали. Здавайте постіль і вимітайтеся».

Я не барився. Швиденько склав постіль, почекав, поки робот-покоївка підрахував усі простирадла, ковдри, рушники — і гайда до вихідного шлюзу. За його вузеньким отвором проглядався тьмяно освітлений коридор, кінець якого губився в пітьмі. Капітан нервував. Йому явно кортіло якнайшвидше забратися звідси. Намагаючись приховати від старого космічного вовка нервове тремтіння, я переступив через поріг.

Простував коридором, затиснувши в руках важелезні сакви з туристським спорядженням. Уже як відійшов кроків з десять, озирнувся. Капітана не було в шлюзовій камері. На його місці стояв робот-покоївка і задумливо дивився мені вслід.

Коридору, здавалося, не буде кінця.

Аж раптом якийсь звук долинув з коридорних глибин. Хтось невідомий наближався до мене. Долаючи переляк, я дійшов висновку, що то повертається з одноденної подорожі на Трампу мій попередник.

Я дивився на нього з погано прихованою повагою, прагнучи здобутися на питання, відповідь на яке зразу все поставить на місце. Та нічого ліпшого за банальне: «Ну, як там на Трампі?» — на думку не спало.

Він глянув на мене зверхньо, підморгнув, підняв угору великий палець правої руки і пішов далі своєю дорогою. Це надало мені відваги й рішучості. «Зрештою, люди звідти повертаються, — думав я. — Ще й задоволені. То чого ж мені хвилюватися?»

Позбувшись нервового напруження, майже спокійний і впевнений у своєму майбутньому, я підійшов до скляних дверей з написом: «Космопорт Трампа. Ласкаво просимо». Звичайнісінькі двері. Традиційні слова гостинності.

Те, що чекало мене за дверима, теж було позбавлене будь-яких романтичних витребеньок. Стандартного вигляду космопортівська зала для транзитних пасажирів. Хіба що трохи менша розміром. Кілька фотелів для відпочинку. Автомат з напоями. Бутербродний автомат. Музичний автомат. Бюрко чергового, за яким куняв здоровань у форменому кашкеті.

Я привітався. Здоровань байдужим поглядом ковзнув по моєму розпашілому від хвилювання обличчю. Попросив показати в’їзні документи. Довго вивчав усі оті довідки, відмови від гарантії, страхування та відшкодування. А мені кортіло продовжити подорож, глянути прямо в обличчя таємницям, впитися досхочу екзотикою. Як на те, в залі не було вікон, і я не міг задовольнити цікавість, не відходячи від бюрка для реєстрації.

Нарешті здоровань, більше схожий на боксера-професіонала, аніж на добропорядного службовця, закрив зошит, відсунув мої речі і проголосив традиційну формулу-вітання: «Раді вас бачити на планеті Трампа».

Подякувавши йому, я озирнувся довкола і почав шукати вихід із зали для реєстрації документів. Та, крім тих дверей, якими я зайшов, інших отворів не було. Невже саме з цього починаються загадки Трампи?

Без непотрібного поспіху я все-таки рушив на пошуки загадкового виходу. Обійшов залу попід стінами. Виходу не було. Міркуючи над цією притичиною, зупинився перед автоматом з напоями. Автомат видав мені досить пристойний коктейль під назвою «Трампівський оригінальний». У голові від того «оригінального» думки закружляли, мов метеоритний рій, і я майже весело звернувся до чергового: «Слухайте-но, чоловіче добрий. Не будемо гратися в піжмурки. Показуйте мені вихід і запишіть одне очко на свою користь».

Відставного боксера-професіонала моя веселість, здається, потішила. Він підбадьорююче посміхнувся і сказав: «А ніякого виходу тут нема». — «Як нема? Що це ви таке кажете?» — вихопилося в мене. «Нема виходу, — веде здоровило своєї, — і не може бути. Власне, й виходити нема куди». І тут він усе мені розповів, навіть стереофото показав… Виявилось, що я знаходився на планеті, абсолютно непридатній для існування будь-яких живих організмів. За стінами космостанції вирував океан киплячої сірки — таке собі пекло прадавніх легенд. А над тим океаном згусла, мов кисіль, ядуча атмосфера. От і все. Нічого побачити чи бодай помацати на Трампі не можна. Вихід за стіни станції категорично заборонений. Та й хто, з доброго дива, полізе добровільно в пекло!

Невідомо з якою метою збудували тут років десять тому станцію. Здоровань висловив припущення, що то була помилка проектантів, за яку відповідати нікому.

Одна помилка потягла за собою інші. Космофлотівський реєстр, в якому Трампа оголошувалась планетою особливо небезпечною, викликав нездорову зацікавленість у якогось ексцентричного туриста. Подолавши всі перепони, здобувши всі можливі й неможливі довідки, він припхався на Трампу.

— Кремезний був чолов’яга, — оповідав черговий. — Такі більше не трапляються. Він, бачте, кинувся зопалу в бійку. Я його лише в третьому раунді поклав, а в мене другий галактичний розряд боксера-професіонала. З того все й почалося. За першим невдовзі з’явився другий, потім третій і пішло-поїхало. Це дозволило мені підтримувати гарну спортивну форму. Тільки я вже про бокс і думати перестав. У мене тепер інші плани.

— Але чому? Чому вони всі приїздять сюди?

— Це питання й мені довго не давало спокою. Довелося взятися за вивчення деяких проблем психології, етики і соціології. Позаторік захистив кандидатську.

– І як ви пояснюєте цей дивний психологічний, етичний, соціологічний феномен?

— О, правильно! Саме так він і зветься у спеціальній літературі: феномен Трампи! — зрадів боксер-дослідник. — Тут усе складно. Глибини людської психіки — це вам не глибини космосу. Остаточну відповідь на питання, що вас цікавить, наука, мабуть, одержить не скоро. В докторській дисертації, над якою я зараз працюю, буде зроблено спробу визначити лише певні загальні передумови пошуку в цьому напрямі. У мене є, звичайно, робоча гіпотеза. Та до неї фахівці ставляться скептично.

Він замовк, ображений несправедливим ставленням до своїх теорій. Та бажання похвалитися взяло гору, і черговий, важко зітхнувши, продовжив:

— Питаєте, що лежить в основі феномена Трампи? Я пропоную просте, мов будова атома, пояснення. Ніхто не бажає пошитись у дурні. Той перший турист півгалактики догори робом поставив, щоб пробитися на Трампу. Всім знайомим і незнайомим надокучив своїми планами відвідання особливої, закритої для всіх смертних, планети. Нарешті здійснив ті плани, одержавши від мене добрячого прочухана. Що робити далі? Визнати свою дурість і недалекоглядність? Малоприємна процедура. Краще промовчати, одбутися загадковими посмішками, двозначними натяками. Мовляв, от ви не були на Трампі, а я пробився, тому що маю особливі права й заслуги. Цього виявилося досить. Таких, з правами й заслугами, знайшлося чимало. Перші ще витримували тут по дві-три доби, а потім уже виробився отой однодобовий графік (космоскутер швидше не встигає обернутися за наступним «підкорювачем» Трампи). Так станція стала рентабельною, а я кандидатом наук. Цікаві, я вам скажу, типи трапляються. Деякі сваритися починають, книгу скарг вимагають. Інші дудлять «Трампівський оригінальний», пісень співають і їдуть загалом щасливі та задоволені. Як не дивно, жінок серед моїх гостей менше, а шкода…

Кандидат у доктори наук згадав щось приємне, але поділитися ним не схотів.

— Готуючи дисертацію, я вивчив історію цього дивного явища. У давні часи те ж таки прагнення довести світові свою винятковість спонукало окремих добродіїв на пошуки якихось незвичайних штанів із екзотичними малюнками. Вони захаращували квартири непотрібними для нормального існування меблями, килимами, кришталем. Дехто навіть книги купував лише для того, щоб похвалитися перед знайомими. Ну, а зараз — Трампа! Знаєте, є такі, що приїжджають по кілька разів. Питаю: «Друже дорогий, чого ж ти після всього припхався сюди ще раз?» А той відповідає: «Щоб пережити ту ні з чим незрівняну мить, коли на зворотній дорозі зустрічаєш дурня, обтяженого туристським спорядженням та сподіванням романтичних пригод…»

Що мені залишилося робити після розповіді чергового по станції Трампи? Зробити запис у книзі скарг? Перевірити спортивну форму колишнього боксера-професіонала? Надудлитися коктейлів і співати пісень?.. Я вибрав останнє. Принаймні «Трампівський оригінальний» — річ варта мандрівки, хоч, можливо, й не такої далекої. Заспівали з боксером «Розпрягайте, хлопці, коні» і лягли спочивати до ранку.

А вранці я йшов коридором до скутера і чекав на зустріч з тим, хто має заступити моє місце на станції Трампа. Він з’явився переді мною, обтяжений спорядженням та сподіваннями, і прошелестів таке знайоме: «Ну як?» Загадково посміхнувшись, я підніс догори великий палець правої руки. Скажу щиро, це мене таки здорово потішило. Заради таких хвилин варто об’їхати половину галактики.