27 ноября исполнилось бы 89 лет Олесю Берднику

*Імена дітей Олеся Бердника пов’язані з його творами: Громовиця — героїня «Зоряного корсару», Радан — «Вогнесміху»

Удова письменника і філософа Олеся Бердника — про щастя духовної спорідненості, силу справжнього почуття і містичний зв’язок зі своїм чоловіком

У кожної людини є своя половинка, однак знайти її не так просто: не всім доля дарує зустріч «саме з тим». Валентина Бердник називає себе щасливою жінкою. Вона зустріла в своєму житті не лише коханого чоловіка, а людину, з якою мала глибоку духовну спорідненість. Каже, що легко присвятила себе тим ідеям, заради яких жив її чоловік. Валентина Сергіївна живе нині у мальовничому селі Гребені на Київщині, доглядає город, малює картини і виготовляє народні ляльки. По смерті чоловіка у 2003–му продовжує його справу: підтримує зв’язки з членами Української Духовної Республіки, опікується перевиданням творів Олеся Бердника, готує до друку щоденники, написані ним під час ув’язнення у радянських таборах, популяризує його творчість серед школярів і студентів, пише книгу спогадів. І доглядає могилу свого чоловіка, якого — за його заповітом — поховали у рідному дворі.

... Я приїхала до Гребенів якраз у День Незалежності. Валентина Сергіївна сиділа на призьбі своєї маленької хатинки, лущила квасолю і, за її словами, «давала лад думкам». Пані Валентину в селі шанують. Майже одночасно зі мною до її двору навідалися сусідські гості з Росії: «У вашій державі сьогодні велике свято, хочемо вас привітати». А ще тут постійно збираються художники і скульптори, які влаштовують пленери просто на її подвір’ї.

«Не зав’язав я їй світ, а розв’язав...»

— Валентино Сергіївно, про історію вашого знайомства легенди переповідають. А ви пам’ятаєте першу зустріч зі своїм майбутнім чоловіком?

— Усе, що пов’язане з Олесем Павловичем, забути неможливо... У той час той, хто мав ще живу душу, побачивши цього чоловіка бодай один раз, не міг заспокоїтись. Це була не людина — дивовижна рухома субстанція, до якої хочеться доторкнутися всім єством. Я не зустрічала людей, які, знаючи Олеся Павловича, не любили його. Навіть ті, що переслідували чоловіка, читали твори Бердника і завдяки їм ставали патріотами України. Вони самі зараз про це розповідають.

У студентські роки я багато спілкувалася з людьми творчих професій, студентами театрального інституту, консерваторії. Ми читали книги, обмінювалися думками. Так я познайомилася з жінкою, яка ділилася зі мною книгами, що в ті часи було важко дістати. Був серед них і «Зоряний корсар» Олеся Бердника. А потім ця жінка запросила мене в гості, і виявилося, що вона — Людмила Федосіївна — перша дружина Олеся Павловича. Він якраз теж був у неї в гостях. Вони розлучилися, але Олесь залишив у її домі свою бібліотеку. Там, біля книг, ми й побачились уперше. Я не знала, хто це, але відчула — особистість незвичайна. А коли пішов, запитала, хто це був. І Людмила Федосіївна сказала: це батько Мирослави, нашої доньки. Це Олесь Бердник. «Я познайомилася з дівчиною, яка цікавиться глибокими книгами. Вона була б тобі хорошою подругою», — сказала йому Людмила. «Та в мене дівчат різних не бракує», — відповів він. «Але такої немає», — наполягла пані Людмила. Можливо, потім і пожалкувала, що стала нашою свахою (Сміється).

І від того дня знайомства — 19 лютого 1972 — моє життя іде під знаком Бердника.

— Можна сказати, що ви жили очікуванням тієї єдиної зустрічі?

— Я скажу так: у моєму житті було три чоловіки — батько, який дав мені життя, моє неймовірне юнацьке захоплення — Іван Миколайчук, який подарував мені крила, і Олесь Бердник, який сказав, куди мені на цих крилах летіти.

— Олесь Павлович набагато старший за вас. Як батьки сприйняли цей факт?

— Батьки одного віку з Олесем, і для них це справді був шок. Зараз до таких речей ставляться спокійно, а в той час, особливо для сільських людей, подібний зв’язок вважався ледве не гріхом. Бо як це так — здорова, гарна дівчина виходить заміж за набагато старшого чоловіка? Але коли ми приїхали до моїх батьків і сіли за стіл — а вони в мене були людьми хлібосольними, не залежно від того, що у них на душі, — батько сказав: «Олесю Павловичу, я бачу, що ви зав’язали світ нашій Валі». На що мій майбутній чоловік тільки посміхнувся: «Не зав’язав, а розв’язав». Батько казав мені, що після цих слів для нього раптом усе стало зрозуміло — на якій хвилі ми спілкуємось, які в нас стосунки. Вони прийняли і дуже любили Олеся Павловича, Громовицю*, нашу доньку, допомагали виховувати. Особливо, коли Олеся Павловича ув’язнили.

«Бульдозер під’їхав під хату, я зачинилася з дитиною і кажу: руйнуйте»

— Як ви потрапили до Гребенів? Чому вирішили тут поселитися?

— 1973–го Олеся виключили зі Спілки письменників, а в нас — ні кола ні двора. І мене звільняють із роботи. Що далі? Дитина маленька на руках. А перед цим у Козині, на території дачі одного журналіста, Олесь Павлович збудував собі таку «хатинку бджоляра» — там ми літували, Олесь творив, а взимку наймали квартиру. Але коли почалися гоніння, до того чоловіка прийшли і сказали: або викупіть у Бердника цю хатинку, або знищіть. А до господарів квартир з’являлися з претензіями: у вас зайва квартира? То ми її заберемо. Тож ми вирішили забрати цю «халабуду» і поставити її десь. Але де? За Бердником скрізь ходили «хвости». Тоді я взялася за цю справу. І коли потрапила до Гребенів, вийшла на Дніпрові кручі, то зразу відчула: тут наше місце. Хоч як дивно, та дозвіл на три сотки під забудову отримала досить легко. Але тільки привезли сюди «хату бджоляра», як почалося... Вирахували, що це не якась «нещасна Валя з дитиною», а дружина Бердника. І бульдозер приїздив, і «чорний ворон», і з сільської ради чатували. З району привезли постанову: за 24 години розвалити хатину. Добре, кажу, руйнуйте, але я буду в цей час у хаті з дитиною. Вони не знали, що зі мною робити, і залишили нас у спокої.

Але ми розуміли: незабаром зима, якщо ми звідси поїдемо, нашу хату підпалять — і все. І залишилися в ній зимувати. Обклали скловатою, посередині плиту звели і сидимо. Олесь Павлович романи пише, я маленьку Громовицю бавлю. А в березні його заарештували, я залишилася сама в цій халабуді. Приїхали батьки, допомогли її обкласти. Тож коли Олесь через п’ять років повернувся з табору, тут уже стояла цегляна хата. Він сів і писав романи. А згодом проголосив Українську Духовну Республіку.

А коли недоброзичливці почали на нього нападати, в нього не витримало серце. У чоловіка був ішемічний удар. Шість років він хворів.

— Він двічі відбував ув’язнення?

— Так, перше — ще ста­лінське: 1949—1956 роки.

— Що йому ін­кри­мінували?

— Радянську агітацію і пропаганду. Олесь навчався у театральній студії при театрі Франка і водночас там працював. Під час зборів обговорювали постанову: якщо в сюжеті класиків якийсь образ не дуже відповідає чинній ідеології, можна змінити фразу. «А від кого це така вказівка?» — запитав Олесь. Йому кажуть: від Сталіна. Він не стримав сміху: «А Сталін що, драматург?» Такий, знаєте, молодечий максималізм. І наступного дня вже хтось написав відповідний звіт у певні органи. Олесь подався в Західну Україну, де його через рік знайшли і заарештували.

А вдруге це сталося вже зі мною, 1979 року. Після того, як із Миколою Руденком вони створили Гельсінську спілку, Миколу арештували через три місяці, а Олеся — через два роки... Йому, як і Лук’яненку, дали великі терміни — обидва ж були «рецидивістами». Двадцять років отримав. Але відбув лише п’ять: справу було переглянуто, і його звільнили за статтею про помилування. Хоча зараз деякі його друзі по нещастю ображаються, звинувачуючи Олеся в зраді. Але я кажу: люби, Боже, правду. В органах і колишній Компартії були люди, які йому симпатизували і всіма силами старалися визволити його з ув’язнення. Бо навіть у ворожих таборах дехто розумів, якого плану це людина.

Він знав, що у нього є завдання, якого ніхто не виконає в Україні. Зовсім не дорожив фізичним життям... Казав: поки не зроблю того, заради чого прийшов, не маю права піти...

«Нам було достатньо погляду, аби зрозуміти один одного...»

— Що вас підтримувало в ті часи, коли чоловіка переслідували?

— Найбільше допомагали батьки. А також сусіди — кобзар Василь Литвин із дружиною Антоніною Іванівною, родина поета Кабалюка. Навіть прості селяни нам симпатизували і вночі, коли ніхто не бачить, приносили фрукти, овочі, молоко. Вони до цього часу залишилися моїми друзями. Я не почувалася самотньою. Деякі дружини дисидентів приїжджали до мене в Гребені, відпочивали тут.

— Олесь Павлович багато років був прикутий до ліжка, не міг говорити. Однак, кажуть, ви відчували все, що він хотів вам сказати...

— Так... Бо між нами існував сильний духовний зв’язок. Він навіть здоровим говорив небагато. Ви ніколи не слухали його лекцій?

— На жаль, ні...

— О, тоді б ви почули, як прокидалося його красномовство! А в побуті залишався небагатослівним. Мені часто було достатньо погляду, аби збагнути, що він хоче сказати... І дітей ніколи не виховував якось особливо, тільки прикладом, поглядом. Можливо, він просто весь час був зайнятий думками — до нього приходили образи, сюжети, гіпотези... Такою він був особистістю — романтичною, цілеспрямованою, яка жила — і далі живе — у Духовній Республіці.

— Яку стежку обрали ваші діти?

— Радан* — економіст — здобув спеціальність менеджера зовнішньоекономічних відносин. Працює вже другий рік. Коли постало питання про вибір професії, син сказав: батько — творча людина, сестра — журналістка, яка небагато заробляє, мама — художниця, піду в економіку, може, навчуся гроші заробляти. А Громовиця книги пише. Вона наша «маленька письменниця».

— А чим наповнене сьогодні ваше життя?

— Після смерті Олеся мою душу спершу заполонив страшенний вакуум. І хоча ми й зараз пов’язані і в снах, і у видіннях, все одно мені було дуже самотньо. Цілий рік я страждала. А потім якось у думках поділилася з ним цим відчуттям — сказала, що мені нецікаво жити без нього. А у відповідь почула: «Ти достойно прожила моє життя. Тепер живи своє...»

Юлія КОСИНСЬКА .

http://www.umoloda.kiev.ua/number/1239/17...

26 ноября 1930 г. родился классик современной белорусской литературы Владимир Семёнович Короткевич. Скончался, как и другой Владимир Семёнович (Высоцкий), 25 июля, но 1984 г.

http://euroradio.fm/test-nakolki-vy-vedae...

Фантастическое в творчестве Короткевича:

Караткевіч Ўладзімір — Легенда аб бедным д"ябле і аб адвакатах Сатаны — Нявыдадзенае 1995. Трагедыі не знікнуць пры Камуне. Балада аб арганаўтах. Дэман — вершы. Перадгісторыя ( аповесць, Нёман №№1-3 /2010 — вялікі дзякуй за наданый тэкст napanya!).

http://fantlab.ru/autor7766

Не будучи писателем-фантастом, Короткевич оказал большое влияние на творчество белорусских писателей этого жанра, таких как Сергей Булыга, Ника Ракитина и многих других. В его произведениях широко используются народные легенды и предания; героика, романтика и приключения — существенная составляющая большинства его книг. Мистический характер носят повесть «Ладья отчаяния» и «Легенда аб бедным д'ябле і аб адвакатах Сатаны», написанная как роман-сценарий. Элементы мистики содержатся в романах «Христос приземлился в Городне» и «Чёрный замок Ольшанский». Особо следует упомянуть повесть «Дикая охота короля Стаха» — вероятно, лучшее из произведений, написанных в жанре готики в советские времена. Это блестящая модернизированная стилизация под Анну Радклифф, где пробирающие до костей якобы мистические ужасы оказываются на самом деле порождением вполне человеческой подлости и злобы.

http://archivsf.narod.ru/1923/pioneriya_o...

Известному персонажу исполняется 60 лет. Носов написал свое произведение под Киевом, срисовав главного героя со своего сына

В Союзе было сложно найти ребенка (да и взрослого), который не читал бы трилогию Николая Носова о Незнайке. Этого коротышку (росточком с огурец) в широкополой шляпе и брюках канареечного цвета обожали за то, что он не был "пионером — всем детям примером". В Незнайке буквально кипела жажда жизни, открытий и здорового хулиганства. При этом он был умным и добрым. И детворе было приятно отождествлять себя с таким героем. Так вот, этому поистине культовому персонажу нынче стукнуло 60 лет!

А началось все в далеком 1952-м году — в поезде. События тех дней реконструировал редактор журнала "Барвинок" (именно в нем — в февральском номере за 1953-й год впервые выйдет "Незнайка") Василий Воронович: "В купе Николай Носов разговорился с киевлянином Богданом Чалым — тогдашним редактором "Барвинка". Чарка за чаркой — и писателя потянуло на откровения: он рассказал Чалому, что давно уже вынашивает историю о маленьком народе, живущем в сказочной стране. Но все не решается к ней приступить. Тогда Богдан Иосифович, что называется, взял быка за рога: "Как только ты добираешься домой (писатель ехал в Ирпень Киевской области — навестить родственников), то садишься за стол и начинаешь писать. Я буду печатать тебя у себя в журнале".

ФОТО: Знаменитому Незнайке исполнилось 60 лет

Так все и вышло. Николай Николаевич работал (первые главы писал в Ирпене, остальные — в Москве), потом пересылал тексты в редакцию, где их переводили на украинский (этим занимался Федор Макивчук — редактор юмористического журнала "Перець") и печатали. "Как-то разговаривал с москвичами, — смеется Воронович, — рассказал им, что впервые "Незнайка" вышел на украинском, а уже потом — на русском ("Барвинок" параллельно выпускался на двух языках). Эта версия им не понравилась, и они все равно написали, что первая публикация была на русском".

Отдельной книгой первая часть трилогии вышла лишь в 1954 году, вторая — "Незнайка в Солнечном городе" — увидела свет в 1958 году (сначала в журнале "Юность", а потом и в твердом переплете). Третья часть трилогии — роман-сказка "Незнайка на Луне" — впервые была опубликована в журнале "Семья и школа" в 1964—65 годах. Отдельным изданием книга вышла в 1965-м.

Что интересно, своего Незнайку Носов... позаимствовал из книги "Удивительные приключения лесных человечков" писательницы Анны Хвольсон (была невероятно популярна до революции). В свою очередь, творение Хвольсон было вольным переводом комиксов канадского писателя Палмера Кокса.

Но не спешите обвинять писателя в плагиате (а то разобьете свою последнюю веру в людей: наш "Буратино" — на самом деле их "Пиноккио", а "Волшебник изумрудного города" — некий "Удивительный волшебник из страны Оз") — у Хвольсон он взял лишь имя героя (причем не главного, а проходного) и его миниатюрный рост. Все остальное — фантазия и наблюдательность автора.

К примеру, внешность Незнайки он явно срисовал со своего сына Петра: вьющиеся, непослушные волосы, да и по характеру он тоже был тем еще непоседой. Кое-что срисовал и с себя: любовь к шляпам и умение "присочинить". А название Цветочного города — явная отсылка к Цветочной улице в Ирпене, где писатель провел свое детство.

О Незнайке Носов всегда говорил так: "Это ребенок, но не такой, которого можно назвать по имени и фамилии, а ребенок вообще, с присущей его возрасту неугомонной жаждой деятельности, неистребимой жаждой знания и в то же время с неусидчивостью, неспособностью удержать свое внимание на одном предмете сколько-нибудь долгое время".

ПЕРВЫЕ ИЛЛЮСТРАЦИИ К "НЕЗНАЙКЕ"

ЖУРНАЛ "БАРВИНОК"

Впервые герои Носова увидели свет на страницах украинского журнала "Барвинок" под названием "Приключения Незнайки и его товарищей". И образ главного коротышки, созданный тогда художниками Виктором Григорьевым и Кирой Поляковой, существенно отличался от того, к которому мы все привыкли. Во-первых, Незнайка носил не широкополую шляпу-колпак, а беретик с "хвостиком". Во-вторых, он предпочитал не классические "взрослые" брюки, а детский комбинезончик. И в третьих, он был куда более пухлощеким — таким себе пышечкой. Сами художники были супругами — познакомились в 1949-м. Вместе работали над иллюстрациями к любимым детским сказкам — Буратино, Чиполлино и многим другим.

В СЕМЕЙНОМ ГНЕЗДЕ

В Ирпене, где будущий писатель провел свои детские годы, сохранился домик его семьи. Нам его любезно показала историк города Елена Плаксина. "Носовы выкупили делянку земли у помещика Сагатовского и стали ее застраивать. В дом въехали в 1911 году, когда Коле исполнилось 3 года", — говорит Плаксина. — В доме были три комнаты и веранда. А вокруг — множество цветов, которые выращивала мать Николая Варвара Петровна". К сожалению, визит к дому расстроил историка, да и нас тоже. К нему сделали пристройку и разделили на две половины — между двумя хозяевами. Весь перекошенный и в трещинах — без должного внимания долго он не простоит.

ДОМИК НОСОВА В ИРПЕНЕ

ПИСАТЕЛЬ И КИЕВ: ЗАБЫТЫЙ ГОРОДОМ

Как ни странно, но у нас до сих пор мало кто знает, что знаменитый писатель Николай Носов — киевлянин. Он здесь родился и учился — пока не уехал в Москву. В Киеве до сих пор существует здание, в котором он грыз гранит науки — тогдашняя гимназия Стельмашенко (Рыльский переулок, 10). Как пишет Михаил Кальницкий в своей замечательной статье "Киев незнайкиного папы" (на сегодняшний день наиболее полное исследование на тему): "Коля учился на первых порах довольно-таки слабо, даже оставался на второй год". А в аттестате (он сохранился в архивах) за первый класс у него была аж единственная пятерка — по поведению.

Довелось Носову поучиться и в школе, занимавшей бывшее Реальное училище (Большая Житомирская, 2 — ныне здание Дипломатической академии). И в Художественном институте (ул. Смирнова-Ласточкина, 20), в котором Николай Николаевич занимался фотографическим делом до 1929 года.

Но самое главное, в городе до сих пор стоит особняк, в котором семье Носовых после революции выделили часть бывшей генеральской квартиры. Это симпатичный пятиэтажный дом на улице Саксаганского (под номером 84—86). Надо ли говорить, что на нем (как и на гимназии) до сих пор нет мемориальной таблички.

ПАМЯТНИК НОСОВУ — С ЛЮБИМЫМ ГЕРОЕМ

Киевлянин Николай Носов умер в Москве 26 июля 1976 года и был похоронен на столичном Кунцевском кладбище. Памятник ему поставили скромный — обычную стеллу с портретом писателя. А рядом — гранитный камень, на котором изобразили... Незнайку. Говорят, так захотел сын Николая Николаевича, Петр, которого подзахоронили к отцу в 2002-м году. Тогда же и обновили фигурку коротышки (раньше он стоял по стойке смирно и как бы разводил руками). В новой версии Незнайка куда-то стремительно несется (на фото).

Увековечить память писателя думали и в Ирпене. На что власти дали свое добро. Местные энтузиасты кинули клич скульпторам и выбрали наилучший вариант. Проект-победитель выглядел так: бронзовый Носов восседает на скамеечке, а у него на коленке — Незнайка. За плечами Николая Николаевича взлетает воздушный шар, из корзины которого выглядывают малыши: Винтик и Шпунтик, Пилюлькин, Авоська и Небоська, Гусля и Тюбик. Памятник планировали поставить в центре города — возле детской библиотеки. Но, как это часто бывает, власти вдруг поостыли к идее, и Носов остался без памятника.

ТРИ ГЛАВНЫХ ХУДОЖНИКА НОСОВА.

АЛЕКСЕЙ ЛАПТЕВ

Лучший иллюстратор Носова — его рисунки к "Приключениям Незнайки и его друзей" считаются образцово-каноническими. После него все остальные художники уже просто развивали тот образ Незнайки, который придумал Алексей Михайлович. Сотрудничал с журналом "Веселые картинки" с момента его основания. Работы художника находятся во многих региональных музеях, а также в частных коллекциях в России и за рубежом.

ГЕНРИХ ВАЛЬК

АЛЕКСАНДР БОРИСЕНКО

НЕЗНАЙКА СУВЕНИРНЫЙ:

О том, что Незнайку по-прежнему любят и помнят, свидетельствует обилие сувенирной продукции с этим героем. Помимо многочисленных календариков, открыток и значков, выпускались также марки (самая известная вышла в России в 1992-м — на фото), конверты (выпускались в 2008-м — к столетию со дня рождения писателя). В том же году — в серии "Выдающиеся личности России" — вышла серебряная юбилейная монета с Николаем Носовым и цветным изображением Незнайки и Винтика. Образ Незнайки активно использовался в оформлении российского павильона на международной выставке ЭКСПО-2010 в Шанхае (комиксы для детей с участием главного коротышки были популярны в Китае в 90-х годах прошлого века). Что, кстати, вызвало недовольство тогдашнего президента Дмитрия Медведева. Суть его претензий: "Подмена инновационного потенциала и модернизационных амбиций Новой России небылицами по мотивам сказки Носова".

http://www.segodnya.ua/life/lsociety/Znam...

Вспомнился С. Маршак:

«Мурзилка!» – испуганный цензор вскричал

И весь покраснел – до затылка.

– Ведь это же школьный

Крамольный

Журнал

С названием страшным: «Мурзилка»

https://vk.com/page-627518_46921075