Юрій Корнійович СМОЛИЧ, чи не останній із залишившихся жити творців Розстріляного Відродження.

http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_im...

Авторські книги:

Смолич Ю. К. — Кінець міста за базаром (оповідання). Х. ДВУ. 1924

СМОЛИЧ Ю. К. Останній Ейджевуд: Роман. — Харків: Книгоспілка, 1926. — 204 [4] с.

СМОЛИЧ Ю. К. Півтори людини. — Харків: Книгоспілка, 1927. — 104 с.

Смолич Ю.К. — Неділі й понеділки. (оповідання). Х. ДВУ. 1927

СМОЛИЧ Ю. К. Фальшива Мельпомена: Піші аргонавти. — Харків: Книгоспілка, 1928. — 186 с. худ. В. Кричевський.

СМОЛИЧ Ю. К. Останній Ейджевуд. Роман. 2-е вид. Київ . Книгоспілка. 1929 — 184 с. худ. Жалко-Титаренко.

СМОЛИЧ Ю. К. Господарство доктора Гальванеску: Роман. — Харків: Книгоспілка, 1929. — 170 с., 10000 прим.

СМОЛИЧ Ю. К. Збірка творів. В 4-ох т. / Майк Йогансен (вступ. ст.). — Харків: Книгоспілка (суперобкладинка Б.М. Фрідкіна, обкладинка і титульна В.І. Касіяна)

Т. 1-й : Вступна стаття М. Йогансена.

Фальшива Мельпомена (роман) — Х.: Книгоспілка, 1930. — 222 с.

Т. 2-й: Господарство доктора Гальванеску (роман); Півтори людини (повість); Мова мовчання (новела). — 1930. — 332 с.

Т. 3-й. Останній Ейджевуд (роман). Хома (повість).

Т. 4-й. По той бік серця (роман).

СМОЛИЧ Ю. К. Півтори людини. — 2-е вид. — Харків: Книгоспілка, 1930. — 83 с.

СМОЛИЧ Ю. К. По той бік серця. — 1930.

СМОЛИЧ Ю.К. Фальшива Мельпомена. — Київ: Рух, 1932 . — 194 с.

СМОЛИЧ Ю. К. Четверта причина: Науково-фантастичний роман. — Харків; Київ: Лім (Література і мистецтво), 1932. — 119 с. — (Техно-мистецька група А).

СМОЛИЧ Ю. К. Ще одна прекрасна катастрофа. — Харків; Київ: Лім, 1932. — 180 с., 10000 прим.,обкл. Б. Крюкова

СМОЛИЧ Ю. К. Сорок вісім годин: Книга про те, що було, що мало бути, що могло бути і чого не було. — Харків: Радянська література, 1933. — 559 с.

СМОЛИЧ Ю.К. Що було потiм: науково-фантастична повiсть. — Київ: Дитвидав, 1934. — 255 с.

СМОЛИЧ Ю. К. Що було потім: Науково-фантастична повість. — Харків; Одеса: Дитвидав, 1934. — 255 с., 15000 екз., худ. Г. Берковіч

СМОЛИЧ Ю. К. Сорок вісім годин: Книга про те, що було, що мало бути, що могло бути і чого не було. — 2-е вид., випр. — Київ: Держлітвидав, 1935. — 504 с.

худ. Б. Фрідкін

СМОЛИЧ Ю. К. Прекрасні катастрофи: Науково-фантастичні повісті. — Київ: ДЛВ (Держлітвидав), 1935. — 455 с., худ. О. Фаєрчук, 15000 прим.

СМОЛИЧ Ю. К. Сорок вісім годин: Книга про те, що було, що мало бути, що могло бути і чого не було. 3-е вид., випр. — Харків: ДВУ, 1937. — 410 с. — (Б-ка худ. літ.-ри).

СМОЛИЧ Ю. К. Прекрасні катастрофи: Науково-фантастичні романи. — Київ: Молодь, 1956. — 442 с. — (Бібліотека пригод та наукової фантастики).

СМОЛИЧ Ю. К. Прекрасні катастрофи: Науково-фантастичні романи / Худ. оформл. Л. Склютовського; Мал. О. Довгаля. — Київ: Молодь, 1957. — 448 с. — (Бібліотека пригод та наукової фантастики).

— Господарство доктора Гальванеску. — с.5-114

— Що було потім. — с.115-261

— Ще одна прекрасна катастрофа. — с.263-436

— Павло Бейлін. "Прекрасні катастрофи”: [Післямова] — с.437-443

СМОЛИЧ Ю. К. Твори : В 6-ти т. — Київ: Держлітвидав. — 1958. — Т. 1: Прекрасні катастрофи. Науково-фантастичні романи. — 452 с.

СМОЛИЧ Ю. К. Прекрасні катастрофи: Науково-фантастичні романи. — Київ: Радянський письменник, 1965. — 412 с.

СМОЛИЧ Ю. К. Прекрасні катастрофи : Науково-фантастичні романи. — Київ: Радянський письменник, 1968. — 412 с.

СМОЛИЧ Ю. К. Твори : В 6-ти т. — Київ: Дніпро. — 1973. — Т. 6-й : Прекрасні катастрофи. Розмова з читачем. Я вибираю літературу. (Трилогія наук.-фантаст. романів). — 767 с.

— Господарство доктора Гальванеску: [Роман]. — с. 9-102.

— Що було потім: [Роман]. — с. 102-229.

— Ще одна прекрасна катастрофа: [Роман]. — с. 229-380.

СМОЛИЧ Ю. К. Твори: У 8-ми т. — К.: Дніпро, 1984. — Т. 2: Театр. невідомого актора; Прекрасні катастрофи. — 592 с.

— Господарство доктора Гальванеску: [Роман]. — с. 198-296.

— Що було потім: [Роман]. — с. 297-430.

— Ще одна прекрасна катастрофа: [Роман]. — с. 431-588.

СМОЛИЧ Ю. К. Прекрасні катастрофи. — Київ: Грані-Т, 2010. — 112 с.

Публікації в періодиці:

СМОЛИЧ Ю. К. Господарство доктора Гальванеску: [Роман] // Універсальний журнал ("УЖ”). — 1928. — №№ 1-2. 1929 — №№1-3

*******************************

Публикации на украинском языке

Отдельные издания

Останній Ейджевуд: Роман. – 2-ге видання. – Харків: Книгоспілка, 1926 – 184 с. 1 р. 20 к. (п)

Фальшива Мельпомена (Піші аргонавти). – [Х.]: Книгоспілка, 1928. – 188 с.

Господарство доктора Гальванеску: Фантастичний роман. – Харків: Книгоспілка, 1929. – 176 с. 1 крб. 15 коп. (оправа 25 коп.). 10 000 прим. (п)

Четверта причина: Науково-фантастичний роман. – Харків-Київ: Література і мистецтво, 1932

Ще одна прекрасна катастрофа: Роман. – Харків-Київ: Література і мистецтво, 1932

Що було потім: Роман. – Харків-Одеса: Дитвидав, 1934

Прекрасні катастрофи: Трилогія. – К.: Держлітвидав, 1935

Прекрасні катастрофи: Науково-фантастичні романи / Худ. Оформл. Л. Склютовського; Мал. О. Довгаля. – К.: Видавництво ЦК ЛКСМУ “Молодь”, 1957. – 448 с. – (Бібліотека пригод та наукової фантастики). 8 крб. 55 коп. 30 000 пр. (п) – підписано до друку 30.08.57 р.

Господарство доктора Гальванеску – с.5-114

Що було потім – с.115-261

Ще одна прекрасна катастрофа – с.263-436

Павло Бейлін.«Прекрасні катастрофи»: [Післямова] – с.437-443

Прекрасні катастрофи: Науково-фантастичні романи. – К.: Радянський письменник, 1965

Господарство доктора Гальванеску – с.

Що було потім – с.

Ще одна прекрасна катастрофа – с.

Публикации в периодике и сборниках

Господарство доктора Гальванеску: Фантастичний роман / Мал. Б. Фрідкіна // УЖ (Універсальний журнал) (Харків), 1928, №1 – с.23-39, №2 – с.57-74; 1929, №1 – с.98-111, №2 – с.77-91, №3 – с.67-80

Те саме: Юрій Смолич. Твори в шести томах. Том 6. – К.: Дніпро, 1973 – с.9-102

Те саме: Юрій Смолич. Твори у восьми томах. Том 2. – К.: Дніпро, 1984 – с.198-296

Що було потім: [Роман] // Юрій Смолич. Твори в шести томах. Том 6. – К.: Дніпро, 1973 – с.102-229

Те саме: Юрій Смолич. Твори у восьми томах. Том 2. – К.: Дніпро, 1984 – с.297-430

Ще одна прекрасна катастрофа: [Роман] // Юрій Смолич. Твори в шести томах. Том 6. – К.: Дніпро, 1973 – с.229-380

Те саме: Юрій Смолич. Твори у восьми томах. Том 2. – К.: Дніпро, 1984 – с.431-588

http://archivsf.narod.ru/persona/smolich/...

ФАНТАСТИКА:

Трилогія "Прекрасні катастрофи".

1. Господарство доктора Гальванеску.

2. Що було потім.

3. Ще одна прекрасна катастрофа.

Останній Ейджевуд.

Четверта причина.

Микола О. Ковальчук, Віталій Геник, Віталій Карацупа, В"ячеслав Настецький

https://fantlab.ru/blogarticle37841

https://fantlab.ru/blogarticle35376

http://csam.archives.gov.ua/includes/uplo...

http://csam.archives.gov.ua/ukr/search/?w...

http://csam.archives.gov.ua/ukr/perelik_f...

Тоді ж Ю. Смолич став актором Червоноармійського театру-студії, з 1922 р. — у театрі ім. Івана Франка. У 1924–1928 рр. працює інспектором театрів Головполітпросвіти Наркомосу УРСР, редагує журнали «Сільський театр» (1926–1929), «Універсальний журнал» (1928–1929), пізніше — «Літературний журнал» (1936–1939), журнал «Україна» (1943–1950).

Ю. Смолич активно виступає з театральними рецензіями, оглядами, статтями, пише одноактівки («Гамбург на барикадах», 1927, «Веселі книгоноші», «Товариш Жінка», «Причал Малютка»). 1925 р. виходить книжка Ю. Смолича «Драмгурток у робітничому клубі». Вже після смерті письменника (26 серпня 1976 р.) було опубліковано книжку статей, рецензій і нарисів 20-х років «Про театр» (К., «Мистецтво», 1977).

Цікавою була спроба видання наприкінці двадцятих років ілюстрованого розважального "Універсального журналу" ("УЖ"), розрахованого на масового читача. "У нащому гурті – згадував Юрій Смолич, – так... розподілились літературно-жанрові устремління: Мар’ямов і Йогансен – нарис, я – наукова фантастика, Шовкопляс – пригодництво і детектив, Слісаренко – сатира. На нашу думку, українська література хибувала, не розвинувши саме цих, урбаністичного характеру, жанрів..." [Смолич, 1978, С. 206].

Чимало років віддав Ю. Смолич найактивнішій діяльності на ниві театрального мистецтва як драматург, актор, критик, режисер, організатор нового театру. Однак у вирішальний для себе момент митець приймає остаточне рішення: «Я вибираю літературу». Цьому вибору письменник лишився вірним назавжди. З найменших літ, згадував Ю. Смолич в «Автобиографии», — захоплювався читанням, де поряд з Жюлем Берном, Майн Рідом, Купером, Буссенаром, були Гоголь і Достоєвський, «зачитувався кожним новим твором Горького і Короленка. Чимало віршів Пушкіна і Шевченка я знав напам'ять з того віку, коли не вмів ще читати» [3] . Захоплення літературою, вважав митець, стало поштовхом до непереборного бажання писати самому. Саме для формування художньої самосвідомості Смолича з його виробленою, сказати б, «літературною», манерою письма мало таке серйозне значення оволодіння надбанням класики. Час громадянського і творчого самоутвердження молодого митця припадає на період боротьби за перемогу Жовтня на Україні. В тих умовах традиції Бєлінського і Добролюбова, Шевченка і Франка, Рилєєва і Некрасова у свідомості юнака збагачувалися «революційним Поетичним словом» — «Дванадцятьма» О. Блока, «Лівим маршем» В. Маяковського. «Голосом революції взагалі і голосом революції в українській літературі зокрема і особливо» стали для Ю. Смолича «Удари молота і серця» В. Еллана, «Плуг» та «Псалом залізу» П. Тичини: «Поезії Тичини і Еллана повели мене і на реальну творчу путь, зміцнивши, конкретизувавши, а далі і реалізуючи моє власне тяжіння до літературної творчості. Вони прямо і безпосередньо допомогли й формуванню мого громадянського світогляду… повели до свідомого і активного жадання віддати і себе, і працю свою, і творчість на посильну участь у комуністичному будівництві, на ствердження комуністичного світогляду… На цьому здобула для мене виразність і конкретність і сама концепція: революція і література» [4] .

Ю. Смолич активно і успішно починає опановувати водночас різні жанри прози: 1924 р. в Харкові виходить, за редакцією В. Еллана, оповідання «Кінець міста, за базаром», збірки «Неділі й понеділки» (1927), «П'ять оповідань» (1930). За соціально-побутовою проблематикою, творчою манерою ці твори середини 20-х років близькі до конкретно-реалістичної стильової течії тогочасної прози — П. Панча («Там, де верби над ставом», «Гнізда старі»), О. Копиленка («Кара-Круча»), Г. Косинки («На золотих богів»), А. Головка («Дівчина з шляху», «Червона хустина»), І. Микитенка («Брати»), Ю. Яновського («Байгород»). У відомій характеристиці основних тенденцій ранньої української прози О. І. Білецький традиційному шляху «ліричної повісті-рапсодії, з інтродукціями й фіналами, з переходом ритму на вірші, з піклуванням про звукову іиструментовку, з музичністю композиції» протиставляє шлях прози як «особливої стихії словесного мистецтва… яка одмітна проти лірики самим способом сприймання дійсності, особливою «іронічною» (іронія може бути і співчутлива) об'єктивністю, особливим ритмом, несхожим на ритм віршів… чіткої, точної — «класичної» прози» [5] .

Зрозуміло, в тих умовах йшлося насамперед про перспективи розвитку прози «класичного» типу, «властивої великим задумам, великим побудуванням», тобто прози розповідно-зображувальної, аналітичної. Ю. Смолич з перших кроків визначив своє місце серед прозаїків-«сюжетників», яких вабила найперше «сучасна сюжетність» (за його власним визначенням уже 70-х років), «публіцистичність, сатиричне забарвлення». Суспільні проблеми 20-х років розроблялися без спеціального заглиблення в індивідуально-психологічні подробиці поведінки персонажів, із виразним наголосом на соціально-публіцистичному началі. Заперечуючи пасивність, статичність як риси «старого» мистецтва, Ю. Смолич виступає за літературу «дійову, конструктивну, динамічну», за підкреслену гостроту сюжетів (протиставлення «заводу» і «базару», «неділі» і «понеділка», героїки Перекопу і буднів непу), де виявляють себе натури цілісні, сильні (кулеметник Павло у «Переможці», Маконя у «Чабанових казаннях»).

Найпомітніший серед уміщених у збірці твір «Хома» (1926»). Складні питання доби відбудови, переходу від героїки боїв до буденної мирної праці, Долі представників старої інтелігенції, складнощі становлення нового: її світосприймання розкриваються у повісті за допомогою внутрішніх монологів, прямої мови, гострих суперечок, відвертих сповідей, марень героя, цитації його листів, подорожніх нотаток, оцінок інших персонажів. Хома — один з тих інтелігентів, що їм «завжди боліло село»; «споглядання селянської стріхи, дядька в смердючому кожусі» штовхало «до романтики», «невиразного протесту». Ця фальшива романтика приводить його до табору «зелених», яких він вважав борцями «в ім'я нації своєї». Лише значно пізніше усвідомив «отаман Хома, на прізвище Архангел» цю свою помилку, чесно, хоробро воюючи на боці червоних.

Тепер «постала інша доба й руба поставила нові складні питання». За роки мирного життя, праці на будівництві Хома «вріс у нове життя», «теперішній Хома мислив себе» своїм у цьому житті. А проте він не відчуває радості від життя, «геройства праці», стає байдужим, внутрішньо спустошеним. Психологія індивідуалізму заважає йому перебороти суперечності буднів: «Я не звик до колективу, я поза його традиціями… Я звик сам наодинці перетравлювати свою жуйку».

Зовсім інше ставлення до життя, революції, справжньої героїки трудових буднів притаманне товаришеві Хоми по будівництву електростанції, колишньому комбригу Миколі Шпаковському: «… Наша сучасність, бачу я, тобі зовсім незрозуміла. Вона чужа тобі, Хомо, хоч лив ти і за неї кров. Ти — поет… Революцію ти розумієш як поезію… Змагання в бою, тріск кулемета, смерть і постійну руйнацію… Отож не революціонер ти й не друг ти революції… Не за революцію бився ти, Хомо, а тільки за руйнацію… Та не така вона для нас. Для нас революція — будень. Наша мета — перебудова світу… Бої, руйнації, краса змагання чи марудна буденна робота будівництва — то тільки різні шляхи, всі потрібні, всі рівноцінні…»

Питання про справжню красу, життєву мету, долю інтелігенції у будівництві нового світу, переборення нею чужих впливів було поставлено самим життям. Відповіді на ці гострі питання шукав Ю. Смолич, шукала вся молода радянська література. Отож потрібні були нові герої, справжні творці життя, і при цьому герої багатогранно, переконливо змальовані. Потрібний був й ширший погляд на дійсність, глибокий аналіз закономірностей життя, суспільних конфліктів. Потрібний був синтез. «Ця можливість синтезу, — писав О. І. Білецький, — гадаємо, вистигає і в українській літературі, і черговим завданням наших письменників буде спроба створити новий революційний роман» [6] .

Зрозуміло тому, що саме створення нового роману стало завданням доби. «Основною, і найважливішою, формою в художньо-літературній продукції, — підсумовує свої погляди на розвиток і завдання окремих жанрів Ю. Смолич, — я вважаю саме роман, тобто твір, який сюжетно і фабульно спроможний охопити й вичерпати задум, що полонив тебе, якнайповніше і якнайвиразніше розкрити перед читачем і людські образи, що хвилюють тебе, і соціальні процеси, котрі заволоділи твоєю увагою» [7] . В українській прозі другої половини 20-х років з'явилися такі романи широкого соціального звучання, як «Бур'ян» А. Головка, «Фальшива Мельпомена» Ю. Смолича, «Майстер корабля» і «Чотири шаблі» Ю. Яновського, «Роман міжгір'я» Івана Ле, «Народжується місто» О. Копиленка, «Шурган» П. Капельгородського та ін.

Це був шлях органічного, розвитку жанру. Разом із тим у 20-х роках було здійснено ряд спроб штучного прискорення цього процесу (під впливом лефівсько-конструктивістських концепцій), заповнення прогалин «урбаністської різножанровості». Таким дещо форсованим видається тепер детективний жанр в українській прозі 20-х років у творчості Ю, Смолича. та його тодішніх літературних однодумців (серед них О. Досвітній, автор творів з проблем міжнародного революційного руху «Американці», «Хто?», «Нас було троє»). Сам письменник пізніше згадував: «Я зухвало намірився на роман, щоправда — пригодницький. Цим і покладено початок серії романів, пригодницько-науково-фантастичних». Йдеться конкретно про роман «Останній Ейджевуд» (1926). Важливість проблематики (загроза імперіалістичної агресії проти Країни Рад, вирішальний бій проти американських імперіалістів) не врятовує, проте, твору, де карколомні пригоди радянських розвідників немовби унаочнюють самодостатнє експериментаторство, штучну конструкцію сюжету. На жаль, схематизмом, використанням традиційних сюжетних «блоків» детективу позначений й роман «Четверта причина» (1930) [8] .

Та нагадуючи про недоліки цих, підкреслимо ще раз, перших в українській радянській прозі зразків пригодницької літератури, нового детективу, треба враховувати принаймні два істотні момента. Вже на цьому специфічному матеріалі Ю. Смолич прагне підійти до відтворення шляхів молодої, української інтелігенції в революцію, «в період зламу епох». Адже, зазначав пізніше сам письменник, із творів попередників майже нічого не можна дізнатись про шляхи формування — «не завжди прості, а найчастіше зовсім не прості. — української інтелігенції в перші пожовтневі часи, саме — в найскладніший період революційних зламів» [9] . Це питання набирало концептуального значення в творчості митця, адже відтворення процесів радянських першопочатків формування української інтелігенції багато в чому визначало характер і спрямування всього подальшого культурного процесу.

Крім того, йдеться про виразне ідеологічне спрямування, утвердження основоположних принципів радянського буття, заразом гостре сатиричне заперечення, викриття — всього того, що заважає справі реалізації революційних ідеалів, насамперед сил міжнародної імперіалістичної реакції, ворожих народові ідеології і практики українського буржуазного націоналізму. В одному ряду з творами П. Тичини («Відповідь землякам»), М. Бажана («Розмова сердець»), П. Панча («Голубі ешелони»), Я. Качури («Чад»), Остапа Вишні, В. Сосюри, М. Рильського стоять книжки сатиричного циклу Ю. Смолича, що являють собою новий жанровий різновид української радянської прози.

Цикл сатирично-публіцистичних творів, політичних памфлетів за своєю сутністю, відкриває повість «Півтори людини» (1927). Повість має перехідний характер, тут ще не знайдено рівноваги між розгортанням детективної фабули (замахи, викрадення таємниць, стрілянина і т. Ін.) і спробами розкрити будівничий пафос перетворення життя.

Наступний сатиричний роман письменника «Фальшива Мельпомена (Піші аргонавти)», опублікований 1928 р., поєднує гостровикривальний пафос політичного памфлета з елементами психологічної прози. Композиція твору охоплює історію заснування і цілковитого розвалу петлюрівської організації, що замаскувалася, обравши легальну форму театральної трупи (верховоди її виходять з таких міркувань: «… кому ж, як не артистам, втиснутися в довір'я більшовиків, що в них же театр у такій само пошані, як і кулемет… По-друге, акторство — це така професія, що до неї найлегше рук прикласти, зовсім її не знаючи»). Ю. Смолич послідовно використовує зброю сатиричного загострення, вбивчого сарказму чи ущипливої іронії для демаскування справжнього обличчя українського буржуазного націоналізму, викриття приреченості, безперспективності цих антинародних дій.

Характеризуючи особливості задуму і розгортання дії сатиричного роману, Майк Йогансен писав: «Шовіністична організація подана в перебільшеному оперетковому плані… Оперетковість, фальшива театральність шовіністичних організацій підкреслюється, акцентується театральною маскою організацій. Позери, що вимахують картонним мечем, законспіровуються акторами. Так ізнову фабульна розробка ховає в собі глибокий символічний зміст. Театральна реальність стає реальною театральністю» [10] .

Ю. Смолич наголошує: сама радянська дійсність, сила впливу живої реальності руйнують буржуазно-націоналістичні ілюзії, розвіюють «серпанок дурної середньовічної романтики». Це показано, зокрема, на прикладі еволюції Котигорошка, в його підкреслено-пафосних розмовах-сутичках з Марусею, ентузіасткою «справжньої боротьби за давніші ідеали»; ідейне навантаження їхніх суперечок у загальній структурі виділяється композиційно — вони завершують, підсумовують кожний з розділів твору. Водночас всеосяжна іронічна інтонація не тільки викриває «романтичні химери» служителів «фальшивої Мельпомени», а й створює своєрідну інерцію стилю, неправомірно забарвлює подекуди й образи представників нового світу. Завдяки цьому, показавши нікчемність класового ворога, автор (за його власним визнанням уже на початку 50-х років) був позбавлений можливості «розкриття змісту ідей, які протистоять ідеології буржуазного націоналізму… показу самої боротьби народу проти ворожої ідеології…» [11] .

У «Фальшивій Мельпомені» молодий прозаїк в умовній художній формі реалізує задум «показати в рамках однієї книги всю гаму відтінків умонастроїв інтелігенції, обманутої буржуазними націоналістами» [12] , розкрити чинники соціального плану, що формують її поведінку та світовідчуття (своєю проблематикою й підкреслено «експериментальною» формою до цих творів Ю. Смолича наближаються «Інтелігент» А. Скрипника, «Голяндія» Д. Бузька). Цю лінію продовжує наступний його роман «По той бік серця» (1930), що має подвійний — теж сатирично багатозначний — підзаголовок-автокоментар: «Неймовірні, і дедалі — неймовірніші, пригоди парубка з променистими очима та його побратима з великим заростом на лобі. Роман-хроніка з життя одного мого знайомого». Поширений у тодішній прозі мотив показу роздвоєння натури дрібнобуржуазного інтелігента Ю. Смолич переосмислює, доводить до краю, до буквального роздвоєння, «розщеплення» героя, «одного знайомого». Цей мотив у принципі відомий як у зарубіжній (А. Шаміссо, Р.-Л. Стівенсон), так і вітчизняній літературі (Достоєвський, Горький).

Клим — «парубок з двійком бездонних, вічно променистих очей. Вони грали райдугою повного спектра й дивилися так далеко, що присутнім робилося моторошно». Проте раз у раз виявляється, що цей сучасний Кандід фактично не бачить навколишнього життя, не розуміє реальності. За десять буремних років він встигає «всім владам щиросердо служити», а тепер він є «членом і активістом нового життя». Головним об'єктом сатиричного викриття виступає в калейдоскопічній зливі пригод його «побратим» Клим Шестипалий. Цей «двійник» — «з віспою й вітром подзьобаним обличчям без лоба, з дегенеративним заростом майже до перенісся» — «з діда-прадіда дрібний власник», з діда-прадіда свинопас, що прагне будь-що «вийти з свиней на чоловіка». Куркуленко, войовничий міщанин, пристосуванець-перекотиполе, він живе за принципом «краще я вдарю, ніж мене битимуть», має виняткові здібності «щасливо виплутуватися з складної ситуації з найбільшим для себе зиском».

Революція викинула цього запеклого ворога за межі батьківщини, та він «непотоплюваний»: «повернувся в Берлін і почав тут будувати Україну», відкриває кав'ярню «Мрія на чужині» з сумнівною репутацією. Майстерно використовуючи сарказм, іронію, письменник дає узагальнюючу характеристику націоналістичним запроданцям, прислужникам різних чужоземних господарів: «Многогранні здібності цього чоловіка були очевидні. Невже це той чолов'яга, що якихось п'ять-шість років тому пас свині десь в українському селі — Бережанах чи Занудинцях?.. Дай тільки їм ходу, розсунь тільки їхні занудинські обрії, простели від них шляхи в Європу — і скільки власників кав'ярень, завхазів, національних діячів, лікпомів і комендантів контррозвідок в офіцерському рангу, без права на цей ранг, або штукарів, що закладають бомби в роялі, — постачать вони на світову арену!»

Точність сатиричного прицілу викриття цих кривавих ворогів, що в Берліні прикрашають себе «фашистськими хрестиками, вдало переробленими з старого тризуба», створює навіть своєрідну проекцію на наші часи — до сучасних кривавих «штукарів» міжнародного імперіалістичного тероризму, найманих «солдатів удачі». Втім, шкода, що молодий автор у цьому творі не використав усіх можливостей для остаточного демаскування реальної небезпеки носіїв буржуазно-націоналістичної ідеології, зменшуючи, так би мовити, калібр своєї зброї — від сатири до іронічної посмішки, гумористичного анекдоту, комізму ситуацій тощо… В третій частині роману поступово знімається уявне протиставлення — «двійники», «побратими» зводяться в одну постать. Та певна недооцінка сил цього ворога виявляється у штучно полегшеному фіналі — сцені цілком випадкової загибелі Клима Шестипалого на аеродромі, після чого від персонажа лишилася лише «легенька пара… хмарка випаровань… чи камінь парою дихав після холодної ночі, чи випарувався кінський послід…». Тому не можна не погодитися з критичними зауваженнями дослідників творчості прозаїка (Є. Старинкевич, В. Піскунов) щодо певної непослідовності автора у використанні різних можливостей зброї сміху для демаскування підступного класового ворога.

Новий твір публіцистичної прози Юрія Смолича — роман-памфлет «Сорок вісім годин. Книга про те, що було, що мало бути, що могло бути і чого не було» (1933), порівняно з попередніми творами письменника, відзначається цілісним характером, реалістичною основою композиції, чіткістю і послідовністю проведеного до кінця протиставлення двох світів. Це було зразу ж відзначено критикою. В доповіді на Першому Всесоюзному з'їзді радянських письменників І. Кулик підкреслив знаменну рису його творчої еволюції: «У новому романі «Сорок вісім годин» Смолич з усією рішучістю зосереджує увагу на класовій пильності, протиставляє наше радянське соціалістичне будівництво системі капіталістичної експлуатації» [13] .

Абсолютно новим і для митця, і для нашої прози був самий пафос твору, його радісний, життєствердний, мажорний тон, що відповідав самій атмосфері оновленого життя, великим успіхам соціалістичного будівництва. Цей оптимістичний пафос відзначив І. Сенченко, що сам переживав у цей час творчий злам: «… Роман «Сорок вісім годин», річ найбільш оригінальна з того, що з'явилося в ті роки в українській прозі. Це була книга, в якій стопився найніжніший ліризм з феєрверком гротесків… Мабуть, ніколи раніше романіст не писав з таким натхненням, як у ті дні. Роман «Сорок вісім годин» — сяюча книга. Вона красива сонячним ентузіазмом радянського народу» [14] .

Принциповою новизною відзначається й сама побудова твору, про що автор прямо повідав читачам, полемічно зіставляючи його з власними творами і звичними шаблонами критики: «Це не роман, дарма, що тут є і жінка, і любов, і смерть. Цс й не збірка новел, дарма, що тут безліч самостійних ситуацій, самостійних персонажів та самостійних пригод. Але це так само й не трактат чи науковий виклад, дарма, що тут до біса наукового матеріалу та ще більше ненаукової риторики. Проте це й не літературне ревю, дарма, що тут чимало фейлетонів і ще більше оглядів. Це також і не хитроумна містифікація…»

Справді, всі ці елементи структури можна побачити в книзі. Величезний фрагментарний матеріал вкрай різноманітного політичного характеру, актуальна на той час газетна інформація про життя різних країн світу, про розподіл і перерозподіл сфер впливу, про кризові явища у капіталістичному світі — аж до індексів видобутку нафти і перспектив виробництва штучного каучуку — підпорядкований головній авторській думці, контрастному зіставленню розвитку соціалістичного суспільства і кризи світу капіталізму. Дві доби подорожі поїздом за маршрутом Москва — Одеса немовби концентрують сюжетну дію, в центрі якої розповідь про трьох «безробітних» мільйонерів — мосьє Абеля, сера Ейбла і містера Хо, що заснували акціонерну компанію «AXA» з метою вивчення й освоєння радянського ринку, збуту своїх застарілих товарів.

Знайомство з радянською дійсністю розвіює ілюзії акціонерів-мільйонерів, вони починають вбачати в успіхах ненависного їм радянського суспільства смертельну загрозу самому існуванню світу капіталізму. Страх, ненависть керують тепер їхніми діями, вони виступають за припинення торгівлі, бойкот Країни Рад і замість мирної торгової компанії засновують «інтернаціональний концерн війни».

Сьогодні, враховуючи наш історичний досвід, слід віддати належне точності передбачення і узагальнення, притаманного справжньому мистецтву.

Поетика контрасту визначає побудову твору. Ю. Смолич так охарактеризував художню інтерпретацію опановуваного ним матеріалу: «Я скомпонував зміст книги, ідучи, власне, за перенесеним у літературу принципом політичного плаката: виразність композиції, ударна деталь, гротеск для негативних образів» (Розмова з читачем, с. 75). Повнота уявлення про радянську дійсність, перспективи її розвитку виникає як наслідок проведеного до кінця структурного принципу. Світ соціалізму — криза капіталізму. Харків і Чікаго. ХТЗ і заводи Форда. Три мільйонери — три радянські робітники — три представники робітництва капіталістичних країн. Смерть банкіра Пірпонта Бетлехема — і народження дитини робітницею-комсомолкою Зіною Козуйок: «Сорок вісім годин. Це винятково важкі пологи… Життя народжується в муках…»

Реалістична за своїм наповненням символіка зіставлень, чіткість і послідовність розгортання публіцистичного сюжету, активна авторська позиція, безпосередньо виявлена в образі автора, у розлогих промовах Смолича-гіда, — усе це так чи інакше працює на розкриття загальної ідеї твору, сприяє утвердженню в ньому неминучості поступу соціалізму. Втім, обрана письменником манера оповіді дещо звужувала можливості змалювання індивідуальних характерів у всій повноті їхнього самовияву позитивні персонажі не так протидіють, як протистоять негативним, вони не показані в русі саморозвитку. Та при всьому тому досвід роботи над твором мав принципове значення для подальшого розвитку письменницької майстерності Ю. Смолича. Він говорив: «В прийомах компонування роману, в окремих його частинах я використовував якнайширше всі жанри публіцистики — памфлет, огляд, фейлетон, статтю, гумореску, нарис, скетч… Роман… мені, письменникові, дав дуже багато. Після цієї книги я став публіцистом: публіцистичні статті, памфлети і фейлетони, які я написав з того часу, — все це запліднено «екзерсисами» в романі «Сорок вісім годин» (Розмова з читачем, с. 76–77).

Плідним було й звертання Ю. Смолича у цей період до наукової фантастики. В російській літературі вже набули визнання такі твори, як «Аеліта», «Гіперболоїд інженера Гаріна» О. Толстого, «Людина-амфібія», «Голова професора Доуеля» О. Бєляєва, в українській же прозі цей жанр ще тільки формувався («Фантастичне оповідання» І. Сенченка, «Ідуть роботарі» В. Владка, «Червона ракета» П. Лісового, «Кришталевий край» Д. Бузька). Для Смолича характерне виразне бажання розвинути цей жанр в українській прозі і водночас розвінчати (інколи шляхом пародіювання) вироблені штампи буржуазної фантастики.

Романи, що складають трилогію «Прекрасні катастрофи», — «Господарство доктора Гальванеску» (1929), «Що було потім» (1934), «Ще одна прекрасна катастрофа» (1932), — в широкому плані об'єднані проблемою долі науки в сучасному світі, взаємозв'язку розвитку науки і суспільного прогресу. Прогрес науки служить людству лише тоді, коли науково-технічні звершення використовуються в ім'я щастя і здоров'я людей, в ім'я миру і життя на землі.

Як відомо, у нашій сучасній науковій фантастиці технічні ідеї та гіпотези вже не є самодостатніми величинами, на першому плані постають суспільно-моральні питання, філософське осмислення конфліктів і проблем дійсності. Фантастичні «допущення», екстраполяція можливих змін, гіперболізація того, що намічається у житті чи лише припускається, дозволяють — у широких межах реалістичного мистецтва — моделювати ситуації, що не вписуються в рамки емпірики, ставити уявні експерименти, які виходять за межі «здорового глузду», уявлень про можливе і неможливе. Наука в трилогії Ю. Смолича стає предметом безпосередньо. гр художнього зображення, відтворюється в образах учених (радянських і зарубіжних) та їхніх ідей, причому відчутно змінюється образний лад, сюжетобудова, стиль. Науково-фантастичні романи Ю. Смолича репрезентують на певному етапі розвитку різновиди жанру: роман-застереження («Господарство доктора Гальванеску») з наголосом на проблемі відповідальності вчених, необхідності законодавчого та морального регулювання їхньої діяльності; роман науково-прогностичного плану («Що було потім»); роман соціально-прогностичного плану, роман-утопія («Ще одна прекрасна катастрофа») з наголосом на перспективі позитивного розв'язання соціальних проблем.

У «Господарстві доктора Гальванеску» фантастична фабула, пригодницький план є засобами розкриття реальності проблеми гостросоціального плану. Страхітливі експерименти мракобіса від науки спрямовані на те, щоб можливості «біоконструювання» використати для перетворення людей на безсловесних роботів, позбавлених волі і свідомості, «спростити людський організм» до «організму рослини».

У романі поставлена проблема відповідальності людей науки, тих сил, що визначають її розвиток, за характер використання досягнень науково-технічного прогресу, необхідність боротьби проти того, щоб видатні винаходи вчених не ставали в руках реакційних кіл капіталістичного суспільства загрозою для людини, а сьогодні — тотальною загрозою існуванню життя на Землі. У цьому можна вбачати актуальне звучання фантастики митця, погляди якого висловлює в романі молода радянська дослідниця Сахно: «Ненормальний, неправдивий і непотрібний розвиток техніки, коли він не йде на користь людині. Людина перш за все! Життя — над усе!»

За принципом широкого соціально-історичного протиставлення розгортається дія наступного роману трилогії — «Що було потім». У центрі сюжету вже не герой-одинак, а науковий колектив на чолі з професором Трембовським. Докорінно відрізняються й методи діяльності вчених, утверджується моральна і наукова перевага радянської науки. Наукову проблему — розгадку таємниці винаходу Гальванеску — успішно розв'язано. Проте йдеться не лише про конкретні досягнення хірургії чи фізіології. Утверджується перемога нашого світогляду, нашого способу життя, гуманістичних засад радянської науки.

Питання взаємодії суспільства і науки в іншому аспекті постає у творі «Ще одна прекрасна катастрофа». Індійський учений Нен-Сагор засновує новітнє «сонячне місто» — Геліополь, засобами геліотерапії і всеохоплюючої профілактики створює покоління нових гармонійних і дужих «сонячних людей». Поступово вчений починає усвідомлювати, що використання досягнень науки в інтересах людини в умовах колоніального режиму в тодішній Індії неможливе без здійснення «соціальної профілактики» — «соціалістичної організації життя, побуту і праці». Закономірно, що Нен-Сагор, переживши крах своїх утопічних ілюзій, опиняється у відкритому конфлікті з колоніальними властями та їхніми прислужниками від «науки», стає на бік національно-визвольного руху. Катастрофа Нен-Сагора «прекрасна», бо вона є відмовою від аполітизму і розкриває справжню перспективу розвитку науки, соціального прогресу.

О. І. Білецький, аналізуючи процеси розвитку української прози в 20-ті роки, відзначав, зокрема, й внесок Ю. Смолича у становлення науково-фантастичного жанру, «майстерність розповіді, «інтерес до сюжету, до інтриги і фантазії» — це «книги, які увійшли в історію нашої літератури» [15] . У творчості митця художній пошук стає плідним тоді, коли взаємопов'язані завдання жанротворчі, стильові пошуки — з розкриттям боротьби ідей у живих взаєминах людей.

Набутий. художній досвід давав, письменникові змогу вирішувати масштабніші творчі завдання. Від умовності ситуацій, вигаданих персонажів Ю. Смолич рішуче й остаточно переходить до осмислення і художнього відтворення реальних соціальних-конфліктів, життєвої конкретики подій та образів.

В. Г. Бєляєв.

Примітки

1

Смолич Ю. Революція і письменник. Нотатки з першого покоління. — «Вітчизна», 1967, № 11, с. 166.

(обратно)

2

Смолич Ю. Головне — що сказати людям. — У кн.: Література і сучасність. К., 1977, вип. 10, с. 176–177.

(обратно)

3

Смолич Ю. К. Автобиография. — В кн.: Советские писатели. Автобиографии в двух томах. М., 1959, т. 2, с. 369.

(обратно)

4

Смолич Ю. Революція і письменник, с. 165.

(обратно)

5

Білецький О. Проза взагалі і наша проза 1925 року. — Зібр. праць. У 5-ти т. К., 1966, т. 3, с. 36.

(обратно)

6

Білецький О. Проза взагалі і наша проза 1925 року. — Зібр. праць:. У 5-ти т. К., 1966, т. 3, с. 36.

(обратно)

7

Смолич Ю. Головне — що сказати людям, с. 172–173.

(обратно)

8

Між іншим, Ю. Смолич у спогадах про М. Йогансена згадував про «конфуз, що трапився з книжкою»: видавничий редактор (Клебанов), що був й упорядником якогось альманаху в тому ж видавництві «ЛІМ», «взяв з книжки один розділ для альманаху, але… забув його потім покласти назад, у рукопис. Рукопис так і набрали, а тоді надрукували без цього розділу. А розділ цей був основним, у якому розкривалася таємниця технічного винаходу, про який йшла мова в романі (ультразвук), і без цього розділу повіствування ставало просто безглуздим» (Смолич Ю. Розповідь про неспокій. К., 1968, с. 148–149). Досить показово, що ні тодішня критика, ні пізніші дослідники не помітили цього видавничого «конфузу».

(обратно)

9

Смолич Ю. Розповіді про неспокій немає кінця. К., 1972, с. 45.

(обратно)

10

Йогансен М. Про творчість Ю. Смолича. Спроба характеристики. — «Критика», 1929, № 12, с. 58.

(обратно)

11

Смолич Ю. Розмова з читачем. К., 1953, с. 66. Далі посилаючись на це видання, вказуємо сторінку в тексті у дужках.

(обратно)

12

Піскунов В. Творчість Юрія Смолича. К., 1962, с. 84.

(обратно)

13

Первый Всесоюзный съезд советских писателей. Стенографический отчет. М., 193.4, с. 46.

(обратно)

14

Про Юрія Смолича. К., 1980, с. 9. Далі, посилаючись на це видання, вказуємо сторінку в тексті в дужках.

(обратно)

15

Білецький О. Зібр. праць, т. 3, с. 44, 41.

http://coollib.com/b/313423/read

Юрій Смолич в період роботи актором в театрі ім.І.Франка

Фотокопія.

1923-1924 рр.

ЦДАМЛМ України ф.169, оп.2, од.зб.988, арк.2.

Юрій Смолич у центрі (з позначкою) з членами футбольної команди.

1921 р.

Одеса.

ЦДАМЛМ України ф.169, оп.2, од.зб.1005, арк.1

Юрій Смолич..

Дарчий напис Юрію Яновському.

1930 р.

НДБ ЦДАМЛМ України.

Д.Шавикін.

Обкладинка до роману Ю.Смолича «По той бік серця»

1930 р.

НДБ ЦДАМЛМ України.

http://csam.archives.gov.ua/ukr/abc/

При народженні — Георгій Корнелійович

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B...

Жанр — САТИРИЧЕСКИЙ ФАНТДЕКТИВ

Стиль — конструктивизм в духе Гастева-Замятина

Розпочато також писання й друкування великим тиражем випусків першого воєнного — колективного — роману (я написав перший вступний розділ-зав"язку з характеристикою основних героїв, далі розділи написали Трублаїні, Шовкопляс, Владко, ще хтось, не пригадаю).

Ю. Смолич. Твори у восьми томах. К. Дніпро. 1986.

Том 7 . "Розповідь про неспокій." Галан

с.227

Ю. Смолич. Розповідь про неспокій. (Дещо з книги про двадцяті й тридцяті роки в українському літературному побуті.) Ч.1 – Київ : Радянський письменник, 1968

***

Так я почав писати роман, але я тільки починав. бо роман то мав бути не мій, а колективний. Ми зійшлись групою — романісти-сюжетники — я, Трублаїні, Владко, Шовкопляс, Кальницький, ще хтось, і вирішили протягом двотрьох тижнів написати і видати роман. То мав бути воєнний роман-з сюжетом подій, які от зараз відбувалися на фронті й в тилу. Цей роман, за нашім задумом, мав негайно ж потрапити на позиції, для читання воїнам, що зустрічають ворога зі зброєю в руках. Роман змістом патріотичний, духом-войовничий, фабулою-пригодницький. Ми визначили хід думання для кожного співавтора майбутнього колективного твору, приблизно накреслили сюжет і дали волю фантазії кожного для компонування фабульних перипетій. Мені колектив доручив написати перший, вступний, розділ, з якого б читач дістав загальну уяву про сюжетні перспективи, а головне, в якому був би виписаний-"закладений", так би мовити, для всіх-образ головного героя: його характер, попередні біографічні моменти, світогляд і сітуація, в якій він починав свою участь у війні. Здається, ми дали йому прізвище Савчук, і роман, либонь, так і мав називатися:"Пригоди капітана Савчука". Була навіть, заготована обкладинка-її, власне, скопійовано з популярних колись, за старих часів, ба й не забутих ще й в ті роки, дешевих видань сищиків-Шерлока Холмса, Ната Пінкертона, Ніка Картера, Боба Рулана, російського сищика Путіліна тощо. Традицію подібних щонедільних видань повторювано і за радянських часів: в Росії- для серії "Месс Менд", на Україні- випуски "доктора Вецеліуса" (Майк Йогансен), от не пригадаю вже назв. В правому кутку обкладинки, в овалі, був портрет капітана Савчука, в центрі сторінки- назва; а чи писали ми прізвища авторів?

Цей роман ми почали друкувати: я вичитав навіть верстку мого розділу і, здається, розділів Трублаїні та Владка. На тому, либонь, наш колективний твір і припинився: прийшли надто важливі події, що запанували над нами цілком, та й розпався колектив. Трублаїні пішов до армії; Шовкопляс став начальником штабу дивізії копачів протитанкових споруд; Кальницький заступив на пост консультанта міського штабу протиповітряної оборони; Владко прийняв начальствування над ополченською групою Спілки письменників (оскільки мав найстарше, серед літераторів цієї групи, військове звання); мене цілковито поглинули найскладніші організаційні справи (1941 р.)

Ю. Смолич. Розповідь про неспокій триває. Ч. 2: Дещо з двадцятих, тридцятих років і дотепер в українському літературному побуті. – Київ: Рад. письменник, 1969

Ю. Смолич. Твори у восьми томах. К. Дніпро. 1986.

Том 7 ." Розповідь про неспокій триває " Двадцять років пізніше

с.386-387

Те ж саме: "У дорозі молодій і вічній" (спогади про Миколу Трублаїні). уп. В. Борщевського та А. Подолинного. К. Веселка. 1977.

с.125-126 Ю. Смолич. Над спільною книгою.